Помазання Сеголен Рояль соціалістами як їхнього кандидата на посаду президента — важливий крок на шляху до восьмих президентських виборів П’ятої Республіки, які призначено на 22 квітня 2007 року з другим раундом зa участю двох кандидатів двома тижнями пізніше. Всі кандидати мають бути відомі до кінця січня — крайнього терміну друкування виборчих бюлетенів. Так що до того часу чотири головнi політичнi партії Франції, дві ліві і дві праві, повинні підготувати свої партійні маніфести й обрати кандидатів.
Так, принаймні, повинна працювати система в теорії. На практиці в той час, як офіційна кампанія триватиме приблизно лише два місяці (досить довго в демократичній системі, де кандидати повинні витримати безжалісний вогневий вал ЗМІ), перегони потенційних кандидатів разом із апетитом ЗМІ до гонок допомогли відкласти реальну кампанію майже півторa роки тому. Таким чином, сьогоднішні громадські дебати мають трохи сюрреалістичний характер, бо програми, на які кандидати робитимуть ставку в своїх кампаніях, все ще не пророблено. При їх відсутності індивідуальність і стиль, а не політичні програми виявилися вирішальними. Я не впевнений, що це добре для демократії, але так воно і є.
Дві такі елегантні особистості поки що захопили опитування громадської думки, і здається, їм призначено зустрітися в другому раунді. Від правих — Ніколас Саркозі, міністр внутрішніх справ (і короткий час — міністр економіки), чиє політичне піднесення сталося в структурі повного сюрпризів Союзу за Народний Рух (UMP). UMP — політичний наступник руху Шарля де Голля, але його ідеологічна непослідовність є легендарною — і відбивається в зміні назви партії кожні вісім — десять років.
Саркозі з філософського погляду консерватор, але крайній ліберал у економічних питаннях, що робить його повністю чужим традиції руху Шарля де Голля. Проповідуючи приватизацію та соціальні репресії, він поставив себе праворуч від правих, сподіваючись повернути голоси, які головні праві втрачали на користь «фашистського» Національного Фронту Жан-Марі Ле Пена протягом останніх 20 років.
Саркозі нав’язався в рух Шарля де Голля всупереч бажанню президента Жака Ширака; насправді він вхопився за пост президента UMP, незважаючи на активну опозицію Ширака. Велика частина громадськості любить його грубу мову й різку критику іншої частини правих, особливо прем’єр-міністра Домініка де Вільпена і передусім Ширака. Він нічого не знає про міжнародні відносини, але, здається, його в цьому не звинувачують.
Від лівих — у Рояль, соціалістичного президента регіону Пуату-Шарант, невеликий досвід роботи в уряді, коли вона працювала на державній службі протягом короткого часу як міністр з питань довкілля, міністр з питань сім’ї і міністр освіти. Гнів баронів Соціалістичної партії, викликаний піднесенням Рояль, особливо забавно було спостерігати. Все ж таки їй доведеться мати справу з головними проблемами дня — фінансовою нестабільністю, млявим зростанням Європи, Близьким Сходом, — і вона не може уникнути їх під час своєї кампанії. Але, повна елегантності та чарівності, вона розглядала соціальні проблеми зі здоровим глуздом і енергією й лідирувала в опитуваннях громадської думки протягом більше року.
Так що Саркозі і Рояль — всіма очікувані два провідних кандидати, які прагнуть до сутички High Noon у другому раунді. Але, судячи з минулого, французька політика так не працює.
Починаючи з де Голля, всі кандидати на посаду французького президента, які починали дуже рано, програвали. Поер, Шабан-Дельмас, Барр, Балладур і я були вибрані ЗМІ і розглянуті як кандидати більш ніж за два роки до виборів, незалежно від того, заявляли ми про себе чи ні, і, зрештою, нас всіх перемогли. Моє власне почуття полягає в тому, що бомбардування ЗМІ настільки жорстоке, що довіра кандидатові не може витримати більше декількох тижнів. Дуже часта поява на публіці шкідлива.
Таким чином, у цьому химерному танці, де великі партії та важливі кандидати знають, що краще починати пізніше, справжніми бенефіціаріями сьогоднішнього цирку ЗМІ є кандидати без будь-якого реального шансу на перемогу: фашист, ще один крайній правий, комуніст, два троцкісти і ще декілька незначних особистостей. Вони — кандидати, тільки щоб мати користь від двох років безкоштовної реклами.
Але ці другорядні кандидати підкреслюють більш глибоку проблему. Щоб бути обраним президентом Франції, необхіднi більше, ніж харизма, хороша програма та сильна політична партія. Необхідно також уникнути поділу, який прирік лівих 2002 року, коли жоден із їхніх шести кандидатів не вийшов у другий раунд, що дало можливість Жакові Шираку, який набрав 19% голосів у першому раунді — низький показник для остаточного переможця — перемогти Жан-Марі Ле Пена в останньому раунді з 82% голосів. Саме відкритий консервативний французький уряд минулого десятиріччя, власне, було обрано лівими.
Повторення цього сценарію здається можливим: від лівих, поза Соціалістичною партією, вже чотири заявлених кандидати і, ймовірно, буде п’ятий. Від правих — антагонізм Ширака до Саркозі підказує, що в якийсь момент з’явиться інший кандидат — або Мішель Елліот-Марі, міністр оборони, або сам Ширак.
У даний момент головне, про що потрібно пам’ятати, — це те, що всі останні сім президентських виборів у Франції піднесли сюрпризи. Заключний результат ніколи не було видно в опитуваннях громадської думки більш ніж за шість тижнів. Так що зараз вибори ще дуже далекі в майбутньому, щоб передбачати що-небудь з упевненістю. Те, що ми чуємо — порожні здогадки. Але принаймні ЗМІ роблять пожвавлений бізнес, а нас розважають.
Мішель РОКАРД — колишній прем’єр-міністр Франції і лідер Соціалістичної партії, член Європейського Парламенту.
