Врегулювання Придністровського конфлікту, який виник у зв’язку з утворенням на частині колишньої Молдавської РСР невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, дається дуже важко. Причому не зважаючи ні на зусилля Європейського Союзу, ні США та України, яка також запропонувала в 2005 році власний план урегулювання, відомий як План Ющенка. Чи можна говорити про реанімацію цього плану в зв’язку з нещодавньою низкою консультацій, на яких обговорювалося в тій чи іншій мірі Придністровське врегулювання? Чи може це бути свідченням реанімації, зокрема, Плану Ющенка? Чому Росія, яка має важелі впливу на Тирасполь, не підштовхує лідерів Придністров’я до активного пошуку врегулювання конфлікту? Чи може сприяти врегулюванню дострокова зміна політичних еліт у Придністров’ї? Чи може Румунія відіграти позитивну роль у Придністровському врегулюванні? Що повинні все- таки робити лідери на правому та лівому березі Дністра, щоб вивести ситуацію з глухого кута і розпочати реальні переговори щодо врегулювання? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Молдова Сергія ПИРОЖКОВА.
— Перш за все я хотів би зафіксувати, в якому стані сьогодні перебуває ситуація щодо Придністровського конфлікту. У лютому минулого року переговори з цього питання було припинено. І вже півтора року у форматі «5 + 2» переговори не відбуваються. Сьогодні Україна робить все можливе, щоб відновити цей формат. Для нашої країни проблема Придністров’я є найбільш чутливою і важливою, оскільки вона торкається питання національної безпеки України. Якщо в цьому регіоні будуть негаразди і проблеми, то це, безумовно, торкнеться і нашої країни. Тому ми проявили ініціативу і в червні цього року запропонували відновити цей формат і навіть провести переговори на території нашої країни. На жаль, цього поки що не відбулося.
— А чому?
— Переговори не відбулися не з вини України чи інших посередників. Головна причина полягає у позиції керівництва Придністров’я, яке не демонструє політичної волі щодо їх проведення, оскільки, за словами його лідера Ігоря Смирнова, «ці переговори мало що дають». А, фактично, він готовий на них погодитися лише для поділу, а не возз’єднання Молдови. Тому виникає питання, на якій платформі проводити ці переговори. Справа в тому, що протягом останніх років учасниками переговорів було розроблено декілька документів: російський меморандум Козака 2003 року, український План Ющенка 2005 року, молдовський пакет 2006 року, а також так званий проект ОБСЄ 2006 року.
Формальну підтримку усіх сторін переговорів здобув лише План Ющенка. Не секрет, що сьогодні лунають голоси про необхідність певної корекції цього документа з огляду на зміни ситуації, але, на моє глибоке переконання, основні його принципи продовжують залишатися актуальними і на сьогодні. Отже, будь-який документ може бути відпрацьований саме на базі Плану Ющенка. Саме через демократизацію, територіальну цілісність Молдови ми можемо наблизитись до загального документа. Але головне, на мою думку, усім треба мати бажання і певну довіру один до одного, щоб розпочати ці переговори.
На жаль, є підстави констатувати, що після березня 2006 року позиція керівництва Придністров’я стає більш жорсткою і тому розрив між Тирасполем і Кишиневом лише збільшується. І в цій ситуації повернутися за стіл переговорів дуже складно, але без цього неможливо знайти взаємоприйнятну модель врегулювання, оскільки в об’єднаній державі будуть жити мешканці правого та лівого берегів Дністра, а не України чи Росії. Тому саме вони мають розпочати між собою діалог, бо без їхньої спільної волі ніхто інший зрушити цей процес і вирішити до кінця, зрозуміло, не зможе.
— Сергію Івановичу, але ж нещодавно консультації все-таки відбулися...
Справді, консультації йдуть постійно, але в форматі один-на-один. Президент Республіки Молдова В.Воронін мав кілька зустрічей з Президентом Росії В.Путіним. Вони домовилися про активізацію цієї роботи. В грудні 2006 року під час засідання українсько-російської міждержавної комісії в Києві В.Путін підтримав нашу пропозицію щодо активізації придністровського врегулювання і надання йому нового поштовху. Ми запропонували російській стороні конкретні пропозиції, пов’язані з тим, що потрібно виходити на конкретний документ. Але, на жаль, зворотної реакції знову ж таки поки ще немає.
— А хіба Росія не може вплинути на керівництво Придністров’я? — Думаю, що в Росії є важелі такого впливу.
— Так чому вона не впливає і не чинить тиск на Тирасполь?
— Не моя справа говорити за Росію, єдине, як на мою думку, просто її зараз турбують інші проблеми. Хотів би підкреслити, що придністровська проблема має декілька вимірів: стратегічний, регіональний і внутрішньодержавний. Не торкаючись двох останніх, зауважу, що на стратегічному рівні основні актори: Росія, Європейський Союз, Сполучені Штати. Зокрема, США, як відомо, нагадують про необхідність демілітаризації Придністров’я, адже на саміті ОБСЄ 1999 року Росія обіцяла ще у 2002 р. вивести власний військовий контингент з цієї території. Росія, що також є очевидним, з цим не поспішає. Наскільки мені відомо, вона б хотіла мати гарантії, що після виведення російського контингенту на цій території не з’явиться інший. Мається на увазі, що у зв’язку з розширенням НАТО, розміщенням американських тимчасових тренувальних баз у Румунії і Болгарії для Росії дуже важливо, щоб були якісь гарантії демілітаризації молдовської території і щоб це було десь сформульовано та відповідним чином зафіксовано.
— Але ж у конституції Молдови зафіксовано нейтральний статус?
— Це так. І Молдова не заявляє про те, що буде вступати в НАТО. Я думаю, що Росія враховує досвід виведення радянських військ зі Східної Німеччини. Деякі російські експерти вважають, що Росія зробила помилку, погодившись без усяких умов на виведення радянських військ. Такою умовою, зокрема, могло б стати «нерозширення НАТО на Схід». Відтак, для Росії це дуже чутлива тема.
— А чи не може в такому випадку Придністров’я перетворитися в Калінінградську область?
— На мою думку, що це не вигідно ані Росії, ані Україні, ані ЄС. Росія вже має один Калінінград. Тому підтримувати новий, не маючи спільного кордону, буде непросто. І це мало що дає Росії. З іншої сторони, офіційна Москва підтверджує цілісність Молдови. І тут інтереси України і Росії збігаються.
— До речі, як ви вважаєте, заява Росії щодо призупинення дії Договору про звичайні збройні сили в Європі відтермінує виведення російських військ і Придністровське врегулювання?
— Деякі експерти вважають, що рішення Російської Федерації перекреслює її зобов’язання на Стамбульському саміті ОБСЄ. З боку Росії таких офіційних заяв немає.
— Пане посол, а чи мають тоді рацію деякі молдовські експерти, які стверджують, що вирішення Придністровського конфлікту можливо лише зі зміною політичної еліти в Придністров’ї?
— Гадаю, дострокова зміна політичних еліт у Придністров’ї мало реальна. Від того, що І.Смирнов та його оточення піде у відставку, довіра між сторонами конфлікту не зросте, так само, як і рівень привабливості Молдови для населення Придністров’я. До речі, молдовський пакет передбачає проведення дострокових виборів у парламент Молдови. Зокрема, передбачається, що буде відповідна квота представників Придністров’я в новому парламенті Республіки Молдова. Але деякі політичні сили в Молдові проти дострокових виборів, особливо Християнсько- демократична народна партія Юрія Рошки. Вони вважають, що це буде на користь правлячої партії, яку очолює президент Молдови.
— А як ви оцінюєте останні заяви президента Молдови щодо «реінтеграції країни зі збереженням принципу нейтралітету і розробки справедливого статусу для Придністров’я з наданням політичних і соціальних гарантій населенню»? Чи є ця теза новою?
— Ця теза, в принципі, давно існує і не є якоюсь новою позицією. Реінтеграцію держави в рамках цілісної держави і надання відповідного гарантованого статусу Придністров’ю підтримує наша країна. Але йдеться про те, якими будуть повноваження цієї автономії. Згідно з Планом Ющенка, передбачається, що статус має вироблятися представниками лівого і правого берега. Тобто, вони мають сідати за стіл переговорів і виробляти форму об’єднаної держави. Кишинів улітку 2005 року прийняв закон про статус придністровської території. Однак, до підготовки цього закону не було залучено придністровських представників. На політичному рівні це призвело до відмови визнавати положення цього закону з боку Придністров’я. Відповідно цей закон не може бути реалізованим та імплементованим на цій території Молдови. Адже там є своя влада і керівництво, хоч і не визнане ніким, але воно функціонує і люди живуть там. Майже 500 тисячне населення живеза тими нормативними актами, які існують у Придністров’ї. Інша справа, що крім них ніхто цього не визнає. Ці люди є заручниками даної ситуації. Вони зі своїми паспортами нікуди не можуть виїхати, в тому числі до нашої держави, бо їхні паспорти ніхто не визнає. Тому це для людей серйозна проблема і вони страждають від такої невизначеності. Але для того, щоб вони сприйняли якусь модель статусу, безумовно, вони повинні, перш за все, самі вступити в цей переговорний процес. Якщо вони не беруть у ньому участі, то, зрозуміло, ніколи не будуть його імплементувати. Крім того, не виключено, що затримка пов’язана певною мірою й з тим, що не вирішується поки що косівська ситуація.
— Треба так розуміти, що керівництво Придністров’я розглядає у цій ситуації прецедент для отримання власної незалежності...
— У деяких колах дійсно існує думка, що якщо Косово отримає незалежність, то це буде певним таким сигналом і для невизнаних республік на теренах колишнього СРСР. Але це є утопією, жоден з впливових світових гравців незацікавлений у такому розвитку подій, ані Росія, ані США, ані ЄС та Китай. Більше того, такий розвиток подій загрожує безпеці та стабільності усього світу. Отже, за даних умов ніхто не визнає незалежність самопроголошених республік. Найбільш прикро, що ті, хто пропагує можливість поширення косовського прецеденту для невизнаних республік на пострадянському просторі, добре усвідомлюють безглуздість таких ідей, але просто грають ними, маніпулюючи довірливістю власного населення.
— Сергію Івановичу, на вашу думку, як довго може існувати квазі-держава — Придністровська Молдавська Республіка і на чому вона тримається?
— Поки що вона, серед іншого, тримається на внутрішніх ресурсах.
— А хіба Росія їй не допомагає?
— Зараз Росія припинила допомогу. Вона надає «ПМР» моральну підтримку, а фінансову офіційно — ні. З березня по грудень минулого року Росія майже щомісяця надавала приблизно 10 млн. доларів США. У цьому домінувала політична складова.
Повертаючись до попереднього питання, я думаю, що ця проблема дійсно може існувати досить довго. Чому? Тому що промислові підприємства у Придністров’ї працюють. Хоча, правда й те, що ситуація особливо в цьому році дуже непроста. Тому що посуха вплинула як на Молдову в цілому, так і на Придністров’я. У них дуже постраждало сільське господарство, зокрема зерно, кукурудза, соняшник. Їдеш по дорогах і скрізь стоять чорні висохлі соняшники. Тому економічна ситуація там серйозно погіршується. Великих інвестицій вони не отримують, значною мірою через значні політичні ризики, пов’язані з невизнаністю, хоча є й інші причини. Є потужні підприємства, зокрема металургійний завод, холдинг «Шериф», завдяки яким по суті тримається бюджет Придністров’я.
Слід зазначити, що за радянських часів це був найбільш розвинутий регіон, особливо у промисловому відношенні. Зараз там багато застарілих підприємств із морально застарілою технікою, чимало з яких уже не працює. У Придністров’ї також є безробіття. Хоча там немає великої кризи, люди не голодують. Крім того, в Молдові дозволено подвійне громадянство. Чимало придністровців мають українське, молдовське і, особливо, російське громадянство. Тому вони виживають за рахунок своїх особистих зв’язків. Населення певною мірою адаптується, але це відбувається індивідуально. Тобто кожен має власну програму як виживати. Найважча ситуація в селах. Тому що селяни нікуди не їздять і те, що вони виробляють на своїй землі є їхніми основними засобами для виживання і харчування.
— Придністров’я зараз перебуває в трикутнику — Молдова, ЄС і Україна. Але чому все-таки Росія має найбільший вплив на невизнану республіку?
— Деякі політичні сили в Росії через призму історичних обставин вважають, що це проросійська територія. Крім того, російські монополії приватизували енергетичну сферу Придністров’я. І дійсно, якщо зараз побувати на території Придністров’я, то складається враження, що ви перебуваєте в наприкінці радянських часів. Небагато ознак сучасної доби. Але хоча Росія впливає економічно через придбання власності, вона не може взяти на повний баланс і утримання цю територію. Тому що це вимагає значних фінансових коштів. Росія не може бути спонсором Придністров’я, яке має працювати і само забезпечувати себе.
— Сергію Івановичу, а як ви прокоментуєте заяви деяких українських експертів, які стверджують, що Україна втратила Придністров’я? Вони кажуть, що спочатку Придністров’я, в якому проживає чимало українців, було дуже дружньо налаштоване до України і готове ставити питання про приєднання до нашої країни.
— Вважаю, що так ставити питання не дуже коректно. Тому що це вже історія. До пакту Молотова-Рібентропа ця територія дійсно входила до складу Української РСР. Після цього пакту Молдовська РСР утворилась із двох частин: Бессарабії, що відійшла від Румунії і з чим не всі у Бухаресті досі погоджуються, і з української частини, що собою зараз являє Придністров’я. Так розпорядилася історія. Зараз переглядати ці історичні акти — це лише збурювати населення та сваритися з сусідами.
Як відомо, сучасні конфлікти пов’язані або з перерозподілом території, як це було в Югославії з виникненням нових незалежних держав; або з релігійними конфліктами, як це було між Англією та Ольстером; або з етнічними конфліктами, як це було в Хорватії чи Албанії. Косово, по суті, — це етнічний конфлікт. У Придністров’ї немає ні етнічного, ні релігійного конфлікту і слава Богу. Майже все населення православне. А українці і молдавани завжди жили на цій території. Українці є національною меншиною, але це не класична діаспора, яка утворилася внаслідок міграції з інших країн, як це було у Сполучених Штатах. Це по суті автохтонний етнос, який формував основу населення регіону. Вони тут жили ще з часів Штефана Великого, коли утворилася Молдова у 1359 році. А росіяни з’явилися на початку ХIХ століття. Тому ці люди жили на цій території з давніх часів, мали свою етнічну ознаку і це зараз рельєфно і реально спостерігається. Для України — це також і наші громадяни, чисельність яких становить сотні тисяч. Ми, безумовно, будемо їх там підтримувати і піклуватися, думати про них. І з цієї точки зору для України важливо якомога скоріше досягти врегулювання.
— Чи можна вже зараз у Придністров’ї відкрити український культурний центр?
— Так. У посольстві ми таку роботу проводимо і плануємо у жовтні ц.р. на кафедрі української мови у Придністровському університеті, який, до речі, носить ім’я Тараса Шевченка, відкрити український культурний центр. Нам треба просто предметно займатися цією територією і допомагати мешканцям, особливо українській національній меншині. У Придністров’ї є два осередки української громади: філіал товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка і «Спілка українців Придністров’я ім. О.Бута».
Щороку Україна надає понад сто стипендій для українців Придністров’я. Молоді люди, які закінчили в Придністров’ї українську школу чи гімназію в Бендерах, отримують можливість безкоштовно навчатися в українських ВНЗ. На жаль, не всі з них повертаються в Придністров’я. Бо через політичну невизначеність їм важко там знайти роботу. З іншого боку, багато з них мають українське громадянство і тому чимало з них лишаються в Україні.
— Чи може Румунія відіграти позитивну роль у Придністровському врегулюванні? Адже, як відомо, ця країна досі не підписала договору з Молдовою про кордон.
— Я думаю, що для Молдови найбільш актуальною і болючою темою як раз і є підписання з Румунією договору про кордон. Тому що невизначеність кордону дозволяє робити певні політичні інсинуації по цій темі. З моєї точки зору, треба якомога швидше це зробити. До речі, це розуміють у Брюсселі. І Європейська Комісія робить все можливе, щоб стимулювати скоріше підписання між Румунією і Молдовою угоди про кордон. Поки що ця угода не підписана.
— А якщо підсумувати тему придністровського урегулювання. Якою ви вбачаєте перспективу цього процесу, і чи можете ви прогнозувати, коли конфлікт буде вирішено? Попередній представник ЄС по Молдові Адріан Якобовіц Де Сегед сказав мені в інтерв’ю, що за його термін перебування на цій посаді конфлікт буде врегульовано.
— На жаль, я не є таким оптимістом, як пан Якобовіц Де Сегед, що це може бути вирішено найближчим часом. Тому я з більшою обережністю ставлюся до оцінок. Я вважаю, що, безумовно, цю проблему треба вирішувати і не відкладати на перспективу. 17 років уже пройшло і 2 вересня у Придністров’ї відзначили річницю утворення так званої Придністровської Молдавської Республіки. Але ж вона є невизнаною, і такий статус, колись повинен припинитися. Проте, головним чином — це залежить від політичної волі тих, хто при владі і на лівому, і на правому березі Дністра. Якщо не буде відповідної довіри, не буде результату. Разом з тим Україна та Росія як гаранти врегулювання мають найактивніше сприяти створенню цієї довіри та умов для зближення обох сторін конфлікту.
— Як це можна зробити чи досягти? — Для цього існує декілька підходів. Наприклад, необхідно, щоб було визнано право власності на об’єкти, які знаходяться на цій території за придністровськими структурами і установами. Крім того, необхідно скасувати деякі дискримінаційні заходи. Наприклад, кожен житель правого берега, який перетинає Дністер і потрапляє до Придністров’я сплачує 8-9 леїв за в’їзд на придністровську територію. На інших громадян цей збір не поширюється. Ніхто не розуміє, на якій підставі встановлено цей збір. Існує низка інших заходів, які потрібно скасувати. Але їх не відміняють і тим самим не створюють ґрунт для зміцнення заходів довіри. А без цього ніякого врегулювання домогтися майже неможливо. Тому, на мою думку, перше, що треба зробити, це відновити довіру між сторонами, для того, щоб вони сіли за стіл переговорів. Зробити це — непроста справа. Але, гадаю, що Україна, Росія, ОБСЄ разом з ЄС та США повинні виробити реальну стратегію і тактику дій для цього. — Пане посол, тобто це означає, що ви все-таки вірите, що невизнана Придністровська Молдавська Республіка не стане Республікою Придністров’я? Нещодавно ветерани Придністров’я запропонували саме так назвати невизнану республіку.
— Я взагалі вважаю, що це не принесе користі ні Придністров’ю і, особливо людям, які там мешкають, ні Молдові в цілому. Тому що це буде розкол. А всякий розкол призводить до наслідків, від яких будуть страждати і на правому, і на лівому березі Дністра. Цей сценарій спричинить чергове напруження, новий оберт конфлікту тощо. Навпаки, вирішення придністровського конфлікту мирним і цивілізованим шляхом полягає в іншій площині. Сьогодні практика вирішення інших конфліктів показує, що все-таки кінець кінцем треба сідати за стіл переговорів, від цього зрештою виграють обидві сторони. Так вийшло в Югославії. Так вийшло в Ольстері. Так ось-ось вийде на Кіпрі. Війна спершу гаряча, потім холодна має колись закінчуватися. Вона не може продовжуватися без кінця. Навіть тридцятирічні війни, зрештою, завершуються.
