«Тирасполь погодиться з тим варіантом врегулювання конфлікту, який йому пропонується», — заявив у Кишиневі після московської зустрічі керівників комісій з врегулювання в Придністров’ї представник молдовського президента Василь Стурза. Тирасполь поки що не оприлюднював своєї офіційної позиції з цього приводу — проте не є секретом, що придністровські власті досі не визнавали рішень стамбульського саміту ОБСЄ, згідно з якими для Придністров’я пропонується статус широкої автономії в межах Молдови. «Стамбульські рішення приймалися без участі представників Тирасполя, — цитує Інтерфакс президента Придністров’я Ігоря Смірнова, — тому вони не можуть братися нами до виконання». У Кишиневі, однак, переконані, що справа зрушила з мiсця.
Реального прогресу на придністровському напрямку не фіксувалося вже досить давно. Періодичні зустрічі експертів та представників вищої влади у Кишиневі та Тирасполі приводили лише до заяв, у яких говорилося про сподівання на досягнення прогресу десь у невизначеному майбутньому. Справа ускладнювалася й тим, що Кишинев міг запропонувати Тирасполю лише автономію, хоча й максимально широку — тоді як Тирасполь відмовлявся погоджуватися на ліквідацію своїх збройних сил (армії та міліції), своєї фінансової системи, своїх державних установ, зрештою, своєї незалежної політики. У Придністров’ї, схоже, ніхто не сумнівається в тому, що рано чи пізно міжнародне визнання прийде. До того ж останні зміни в Молдові та Придністров’ї — перетворення Молдови на парламентську республіку і перерозподіл функцій гілок влади в Тирасполі — теж не надто сприяли пожвавленню переговорного процесу.
Одним з найбільших каменів спотикання було питання виводу з регіону російських збройних сил і російської зброї, оголошеної керівництвом Придністров’я придністровською власністю. На стамбульському саміті ОБСЄ, рішення якого, як пояснював президент Придністров’я Смірнов, не є обов’язковими для Тирасполя, було встановлено кінцеву дату процесу виведення — 31 грудня 2002 року. На московському засіданні представники президентів Росії, та України та Молдови — Євген Примаков, Володимир Горбулін, Василь Стурза та представники Придністров’я, за словами Стурзи, узгодили графік цього виведення. Хоча раніше Смірнов заявляв, що ця проблема — справа Придністров’я та Росії. Більше того, обговорювалися й нові пропозиції щодо статусу Придністров’я, які поки що не розкриває жодна iз сторін переговорного процесу — до остаточного узгодження відповідних документів. За інформацією «Дня», міністр закордонних справ Придністров’я Валерій Ліцкай учора саме цим займався в Кишиневі. Напередодні московської зустрічі посол України в Росії Іван Гнатишин заявив, що настають кардинальні зміни і в процесі миротворчості в регіоні — контингенти Молдови та Придністров’я будуть заміщуватися російськими та українськими. Іншими словами, Україна таким чином нарешті отримує реальні засоби впливу на ситуацію поблизу своїх кордонів. Що вже мало б сприйматися за певний дипломатичний успіх. За попередньою інформацією, обидві сторони конфлікту погоджуються на розміщення українського контингенту — хоча ще невідомо, чи буде його взагалі направлено до регіону, оскільки Верховна Рада ще не ухвалила відповідного рішення. Немає повної ясності в питаннях — під чиєю егідою діятиме український підрозділ (раніше Київ категорично виступав за те, щоб миротворчі операції забезпечувалися ООН або ОБСЄ) та якими будуть механізми його фінансування. Принаймні, інформація про це не розголошується.
Спостерігачі пов’язують реанімацію процесу з призначенням нових відповідальних за нього осіб в Україні та Росії — відповідно, Горбуліна та Примакова, якi відомi як політичнi «важковаговики», що добре володіють механізмами закулісної дипломатії. Але все одно — це лише початок довгого та важкого процесу, в якому кожна з чотирьох сторін переслідує свої власні інтереси.
