Як відомо, ніщо не є новим на землі. У гострих дискусіях навколо можливого членства в НАТО і ухвали про приєднання до ПДЧ, що має бути в грудні, не згадується, що щось подібне вже переживали наші сусіди на заході й півночі. У Польщі, країнах Балтії, Угорщині у відповідний час також сперечалися про необхідність вступу до Альянсу. У кожній країні по-різному, в якій більше, а в кого й менше. Найцікавіше, що доводи учасників дискусій не відрізнялися новизною чи наявністю якихось нових, раніше не відомих аргументів. Звичайно, проблеми безпеки для Польщі чи балтійських країн були дещо іншими, ніж для Угорщини чи Чехії, Болгарії чи Румунії. Проте противники вступу до Альянсу в них і в нас говорили приблизно про одне й те ж.
Словаччина внаслідок різних причин вступила до НАТО набагато пізніше за своїх сусідів — лише 2004 р. Політична ситуація там розвивалася приблизно так само як і в Україні і точно так само країна не потрапила в ту хвилю вступу, після якої були прийняті Угорщина, Польща й Чехія. У певний момент здавалося, що перспектива членства для Словаччини стає вельми віддаленою. Шлях Словаччини до НАТО почався з рівня підтримки вступу в 25—30%, нині він перевищує 61%. Звідси випливають два висновки. По-перше, в Україні цілком достатні стартові умови для результативної дискусії щодо членства в Альянсі. По-друге, рівень підтримки членства, що вже відбулося в усіх країнах НАТО, лише зростає й ніколи не зменшується. Якщо там так погано, то чому туди всі прагнуть і ніхто не виходить? Як кажуть, питання, звичайно ж, цікаве.
У 1994—1998 рр. Словаччина переживала небезпечний період досить авторитарного керівництва. На словах влада підтримувала вступ до НАТО, але фактично всіляко його гальмувала. Тогочасний прем’єр Володимир Мечьяр загравав з Росією і навіть говорив про тісну військову співпрацю. Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути й мови про приєднання Словаччини до Альянсу. При цьому головною все ж таки була відсутність у країні демократії, що є абсолютно необхідною умовою для членства. Лише після перемоги 1998 р. на парламентських виборах демократичної коаліції дискусія про вступ до НАТО набрала предметності.
Головним було питання безпеки. Її зовнішня складова нерозривно пов’язана з внутрішньою, а остання визначає значною мірою економічне зростання. Словаччині, як і Україні, довелося пережити складний період трансформації централізованої планової економіки в ринкову. Але тільки після вступу до НАТО почалося помітне економічне зростання, яке останнім часом досягає 9—10% на рік. За дослідженнями німецької Торговельної палати, близько половини німецьких інвесторів розглядають Словаччину як краще місце для інвестицій. Їхня думка підтверджується зростанням іноземних інвестицій, які досягли 5 млрд. євро минулого року. При цьому потрібно зазначити, що найбільш інтенсивне зростання притоку іноземного капіталу почалося саме після того як країна вступила до НАТО, а потім і до Європейського Союзу. Гроші люблять тишу й визначеність, вони прагнуть туди, де безпечно.
Другою словацькою проблемою, яка викликала гострі дискусії, була доля військово-промислового комплексу. Для країни з населенням трохи більше аніж 5,3 млн. людей Словаччина мала досить розвинений ВПК. Лише до Сирії в період 1987— 1989 рр. було поставлено понад 500 танків, які випускаються за радянською ліцензією. До речі, гроші за них не отримано й досі. Всі спроби відродити ВПК не увінчалися успіхом і лише після вступу до НАТО військове виробництво стало нарощуватися. Насамперед для переозброєння своєї армії. При цьому питомі оборонні витрати Словаччини з 2,5% 1995 р. поменшали до 1,7% минулого року. Комплекс озброєнь словацької армії, що дістався в спадщину від часів Варшавського договору, вже безнадійно застарів і має потребу або в модернізації, або в повній заміні. І це завдання вирішується національним ВПК. Саме після вступу до НАТО почалася модернізація бронетехніки та інших видів озброєнь словацької армії, які поставляються вітчизняними підприємствами. Тепер йдеться вже й про поставки на експорт. При цьому ніхто не нав’язує країні вибір постачальника озброєнь, якщо такі своя економіка не виробляє. Модернізацію винищувачів МіГ словацької армії здійснює Росія спільно з фірмами США, Німеччини, Чехії. Питання вибору постачальника озброєнь до НАТО є виключно національною компетенцією. Повинна забезпечуватися лише сумісність озброєнь і засобів зв’язку. Істерика захисників українського ВПК з приводу вступу до Альянсу не має під собою ніяких основ. В жодній країні колишнього Варшавського договору він не лише не руйнувався, а навпаки, після вступу до НАТО набуває другого дихання. І досвід ВПК Словаччини — найкраще підтвердження цього.
На початку шляху вступу до НАТО рівень підтримки цієї акції в Словаччині приблизно відповідав українському. Як і в нас опозиція використала старі стереотипи та низьку поінформованість населення. Для ліквідації такого стану було розроблено серйозну програму з роз’яснення цілей і завдань Альянсу, його структури, правил прийняття ухвал, системи колективної безпеки і подібне. При цьому не ставилося завдання промивання мізків у радянському дусі, а саме підвищення рівня поінформованості, щоб люди могли самі приймати зважену ухвалу. Досвід сусідів важливий для України, оскільки дає можливість на його підставі правильно побудувати кампанію інформування населення.
У Словаччині це завдання вирішували державні організації, держава її й фінансувала. Залучення іноземних фондів практично не було. Координацію та основну роль відігравало міністерство закордонних справ. Активну участь, щоправда в більш вузькому сегменті, брали міністерства оборони, культури, освіти. З виділених фондів цих відомств фінансувалися недержавні організації, які в основному виконували дослідні роботи, провадили соціологічні опитування. Зі словацьких джерел відомо, що витрати на інформаційну кампанію не були дуже великими. Але до її початку була проведена велика підготовча й організаційна робота, яка й принесла успіх. Зростання поінформованості населення привело до того, що число тих, хто підтримує вступ Словаччини до НАТО, зростав у середньому на 5—6% на рік. Наразі це здається разючим контрастом із тим, що робиться в Україні. У нас ще є час, принаймні, до 2017 р., але його не так вже й багато. Час вивчити успішний досвід сусідів і застосувати його до наших умов. І перестати говорити, а щось робити. Як у відомому радянському шлягері 30-х рокiв: «Більше діла, менше слів».
