Коли я пишу про Європейський парламент, то завжди посилаюся на цей інститут, неначе кожен знає, як він організований і як працює. Чи це так насправді? Чи він відрізняється від інших національних парламентів у Європі? Хоча на перший погляд він виглядає як звичайний репрезентативний орган, я можу стверджувати, що деякі його характеристики і деяка його практика роблять Європейський парламент дещо особливим.
Я можу навіть сказати більше: його склад і певні характеристики походять з фундаментального принципу, на якому побудований Європейський Союз, а саме — з принципу компромісу.
Звісно, Європейський парламент, до складу якого входить 27 держав, є місцем, де зустрічаються національні інтереси. Але потрібно мати на увазі, що його конструкція сформована таким чином, щоб посилити європейські інтереси у порівнянні з національними. Саме цим пояснюється те, що члени Європейського парламенту сидять за партійними ознаками в політичних групах, а не за національними. Вага кожної групи природно залежить від кількості мандатів, отриманих під час виборів. Ця кількість за допомогою математичної системи розподілу голосів, відомої як система D’Hondt, повністю визначає організацію діяльності парламенту, починаючи від кількості парламентських посад і функцій і закінчуючи часом виступу на пленарних сесіях, що припадають на кожну політичну групу. А це у поєднанні з принципом недискримінації малих груп чи членів, що не приєдналися, створює демократичну схему, в якій усі точки зору представлено і в якій є місце для вільного діалогу. Варто лише підкреслити той факт, що навіть найбільші групи не можуть повністю домінувати над меншими.
Яким же чином у таких умовах ухвалюється законодавство? Звісно, доповіді (законопроекти), що готуються, поширюються серед політичних груп відповідно до того, що каже система D’Hondt. Серед груп визначається одна, яка називається «доповідач» і готує проект доповіді чи законопроекту. Інші групи призначають «тіньового доповідача», який також робить певний внесок під час законодавчого процесу. Документ обговорюється, і зрештою відбувається перше голосування на рівні комітету, а потім на пленарному засіданні усім складом парламенту. З огляду на те, що жодна з двох найбільших груп не має більшості, а також на поширену думку, що доповідь, яку підтримує більша кількість членів парламенту, має більшу політичну вагу, в парламенті існує добрий грунт для консенсусного ухвалення рішень. Дійсно, переважна більшість ухвалених Європарламентом документів є результатом компромісу серед політичних груп. Ось чому найважча робота виконується доповідачем та його «тіньовим доповідачем», які від імені своїх політичних груп ведуть переговори одне з одним щодо тексту документу. Очевидно, що всі члени Європарламенту мають подавати свої поправки і, звісно, це вони роблять — іноді до цього долучаються сотні депутатів, але робота доповідача полягає в тому, щоб знайти, якщо це можливо, спільну основу, де можна досягти компромісу.
Зрозуміло, що така практика зберігає багато часу і нервів. Не кажучи про те, що іноді температура дебатів у парламенті є такою високою, що не можна передбачити результати голосування, але це є радше винятком, ніж правилом і щоденною реальністю.
Хоча для багатьох Європейський парламент може здаватися далеким, але, безсумнівно, він задає певні стандарти, які можна використати багатьом національним парламентам. Ми добре знаємо, що в багатьох європейських країнах завжди знайдеться місце для вдосконалення, як наприклад, для Польщі, Бельгії чи України. У цих країнах є надто великою спокуса використати радше чисельну перевагу для ухвалення рішень, ніж силу аргументу та консенсусу. Практика Європейського парламенту доводить, що, незважаючи на іноді дуже великі традиційні, культурні, мовні, не кажучи про політичні, розбіжності діяльність парламенту може бути організована відповідно до інших принципів.
