Франція, одна з найбільш розвинених держав ЄС, має чи не найпрагматичніше ставлення до України. Сьогодні мало експертів, які виважено можуть оцінювати Україну з-за кордону. Найбільш досвідченим можна вважати історика і журналіста Володимира Косика, який від 1951 року бере активну участь у розбудові франко-українських стосунків. У ексклюзивному інтерв’ю «Дню» професор Косик розповів про свою роботу в Сорбоннні, проаналізував причини політичної нестабільності в Україні, прокоментував актуальні історичні проблеми.
— Пане професоре, ви були одним з останніх студентів славетного історика дипломатії Ж. Дюрозеля. Якою він бачив роль України в світі?
— Коли я почав слухати лекції проф. Ж. Дюрозеля, він ще мало орієнтувався в питанні України. Це питання підніс я в моїх обов’язкових виступах під час семінарів, під час яких він щиро поцікавився Україною і її значенням. Він допоміг нам створити Осередок студій про Україну при Інституті сучасних міжнародних взаємин Сорбонни (Університет Париж-І), який існував в 1979—1984 роках під керівництвом проф. Снейдарика. Проф. Дюрозель допоміг мені в тому, що моя докторська дисертація «Політика Франції щодо України в роках 1917-1918», яку я захищав якраз перед ним очоленою науковою комісією (в присутності ректора УВУ проф. В. Янева), була видана в 1981 р. у Видавництві Сорбонни. Дотепер це єдина українська наукова публікація українського автора у Сорбоннському видавництві. Проф. Дюрозель говорив, що це початок створення «Української бібліотеки» в його Інституті...
— Пане професоре, ви пам’ятаєте всі уряди Франції ще від часів де Голя. Що змінилося по відношенню до України за останні два десятиріччя?
— Все залежить від політики Києва, зокрема по відношенні до ЄС і Америки. За попередньої влади Україну підтримували США. Тепер вони вагаються.
— Протягом свого життя ви мешкали у багатьох державах: УРСР, Франції, Німеччині, Тайвані, Тайланді, США, Великобританії. Також були свідком політичних і окупаційних режимів у Європі. Чим ви можете пояснити багаторічну політичну нестабільність в Україні?
— Думаю, що нестабільність в Україні має два коріння. По-перше, політичне життя в Україні твориться не українцями, а політиками «совєтського» походження і виховання, колишніми «совєтськими» патріотами, для яких український народ був чужий, вони дивились тільки на Москву. Але вони люблять владу. По-друге, політична свідомість українського народу не могла природно розвиватися, її заглушували пропаганда і «політичне мислення» окупантів, в тому числі й радянської Москви. Національну думку давили як «буржуазний націоналізм» і карали за неї. Слова «національний» оминають і сьогодні. Наприклад, у Франції виробництво називається французьким, національним, а в Україні — «вітчизняним», щоб не дай Боже не вжити слова «національне». Це, так би мовити, «совєтський» синдром.
— Тепер багато говорять про конфлікти в середині українського суспільства, нерозуміння народу чинною владою. Пригадаймо роз’єднаність українців у часі визвольних змагань 1917—1919 років, віру, що німці створять українську автономію під час Другої світової війни. Чи українці справді не вчаться на своїй історії?
— Український народ не гірший від інших європейських народів. Але довголітня російська і російсько-радянська окупація призвела до того, що українцям не дозволили розвивати власну політичну культуру. Навчання історії відбувалося через призму російських імперських інтересів. Отож не легко було в такій ситуації плекати власну політичну культуру, знання про минуле українського народу і боротися за власне місце між вільними народами. Це також питання справді вільної освіти, навчання, шкільництва, зокрема навчання історії, плекання національного почування, духу.
— Нещодавно міністр освіти Дмитро Табачник заявив, що вже переписано розділи у підручниках із історії України про УПА і помаранчеву революцію. Яке значення, на вашу думку, матиме це «переписування»?
— Історія — це справа науки, а не політики. Таке «переписування» історії має чисто політичний характер, а не науковий. В цілому світі цю війну називають Другою світовою війною. Тільки сталінська Росія прийняла іншу назву. Доречно буде пригадати, що вже в 1943 р. російські емігранти в Берліні, які слідкували за подіями в СРСР і запримітили там поворот до давніх традицій царської Росії, в тому числі і до боротьби проти інвазії армії Наполеона у 1812 р., звернули увагу гітлерівської влади на те, що в «Совєтській Росії» почалися політичні зміни: «Сталін визнав, що ідея світової комуністичної революції для росіян не має жодної вартості і тому він проголосив «вітчизняну війну (як у 1812 р.); там (в Росії) знято функцію комісарів, євреїв відхилено на дальший плян, уведено давні царські уніформи і ранги як також історичні ордени і т.п. Там починає діяти новий національний дух.» Автор цього документу, Ігор Сахаров, між іншим, додав, що «усі народності (СРСР) впродовж останніх 25 років навчилися, більше чи менше добровільно, думати по-радянськи, тобто «по-великоросійськи» (німецький архів, R 43 II/683a). Ототожнення і зведення до одного розуміння цих двох прикметників говорить дуже багато.
— Теперішня українська влада знову обрала курс так званої багатовекторності у зовнішніх відносинах...
— На мою думку курс багатовекторності не є основною проблемою України. Проблемою є усвідомлення того, чи Україна є європейською державою. Деякі західні політики, прихильні до Росії, дивляться на Україну як на державу в Азії, або на подобу Росії — в Євразії. Насправді Україна завжди належала до Європи, тоді як Росія, історично і політично — азійська держава, вона наблизилася до Європи на початку XVIII ст. за Петра І.
— Ставлення теперішньої української влади до Степана Бандери повністю протилежне попередньому. Однак у Західному регіоні активність зросла. С. Бандеру вже визнано почесним громадянином Львова, Червонограда та Трускавця. У березні він став почесним громадянином міста Броди. Чи не впливає на закордонний імідж України така двозначність? Бандера не подобається ні полякам, ні росіянам.
— Не треба забувати неймовірно широку і завзяту пропаганду Москви і комуністичних партій в Європі проти українського визвольного руху під час війни. Москва твердила, що український визвольний рух і націоналізм створила гітлерівська Німеччина та що це були «колаборанти» німців. Комуністи, в тому числі й українські, твердили що тільки совєтські партизани боролися проти «фашизму».
ДОВIДКА «Дня»
Володимир Косик народився у 1924 р. в селі Вацевичі, сьогодні Залужани (Дрогобицького раону Львівської обл.) в багатодітній родині незаможного селянина. Був переслідуваний німцями. Середню освіту отримав у Дрогобичі та Реѓенсбурзі (Німеччина), вищу освіту закінчив з докторським дипломом в паризькій Сорбонні та Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Працював журналістом, був акредитований (тоді єдиний закордонний українець офіційно акредитований) на Генеральній Асамблеї ООН у Парижі у 1951 р. Наприкінці 1956 р. на доручення Проводу ОУН(б) виїхав на Далекий Схід, до Тайваню, де проводив радіо-трансляції українською мовою. Був учасником кількох міжнародних конференцій (в Гонконгу, Бангкоку). Повернувся до Франції під кінець 1960 р., а у 1961р. був обраний головою Об’єднання Українців у Франції. У 1962 р. заснував журнал французькою мовою L’Est Europйen (Європейський Схід), який виходив регулярно до кінця 1999 р. Після смерті першої дружини, Тетяни Нечипорук у 1971 р,. відновив навчання в університеті в Парижі та в УВУ у Мюнхені. З 1984 р. викладач, згодом професор УВУ та викладач Французького Національного Інституту Східних мов і цивілізацій у Парижі (Університет Париж-ІІІ). Після проголошення незалежності України читав лекції у Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі та був іменований професором Львівського національного університету ім. Івана Франка.
