«За своєю гостротою майбутній візит Папи Римського до України можна порівняти хіба що з поїздкою понтифіка до Ізраїлю. Крига, по якій доведеться йти в Україні главі католицької церкви, з кожним днем стає все тоншою. Цими днями автономна українська православна церква звернулася з однозначним закликом до Папи Римського не зустрічатися з представниками інших православних церков. Навіть з урахуванням складних церковно-дипломатичних відносин, які після падіння «залізної завіси» склалися між католицькою та православною церквами, таке звернення є принаймні незвичним. Причина такої реакції полягає передусім у гострій суперечці за власність між прихильниками православної та греко-католицької церков. Крім того, сюди слід додати безнадійно розколоту православну церкву в Україні. Складається враження, що принаймні на цьому етапі сподівання Ватикану не виповняться й візит понтифіка не підштовхне різні конфесії в Україні до примирення. Але Папа Римський полюбляє знову й знову робити нову спробу і домагатися таким чином того, що здавалося неможливим».
«Два американських політологи — Бжезінський та Кіссінджер — завжди нарікали на односторонню дружбу Берліна з Росією за повного нехтування інтересів Києва. Так само зневажається справедливе бажання Києва за допомогою Німеччини подолати холодність Брюсселя стосовно асоційованого членства України у Європейському Союзі. Стукання Києва у новий Берлінський мур залишається без відповіді. І коли єдиний союзник України — Польща — через президента Квасьнєвського та екс-міністра закордонних справ Геремека чи тепер Бартошевського пояснює федеральному канцлерові та його зовнішньополітичному відомству, що Україна є такою ж важливою для безпеки Німеччини, як і для безпеки Польщі, Берлін мало того, що взагалі не хоче замислюватися над цим, а й навіть реагує роздратовано. Нічого дивного, що українці й поляки запитують себе, чи не збирається німецький уряд покласти партнерство з Україною на вівтар німецько-російської дружби».
22 січня «Україна дозволила Росії брати участь у плануванні усіх багатонаціональних військових навчань на своїй території, повідомив російський генерал. Ця ухвала є однією з частин договору, який складається із 52 пунктів, що був підписаний минулого тижня, і передбачає новий рівень російсько-українських військових зв’язків. Вона може серйозно позначитися на співпраці України з НАТО, з яким Київ щороку із 1997 року проводив спільні маневри на Чорному морі. Вона також може означати великі зміни в українських пріоритетах безпеки — у бік від Заходу до Росії. Генерал- полковник Міністерства оборони Росії Леонід Івашов, оголошуючи про цю угоду, побічно згадав і про НАТО, коли сказав, що головним досягненням ухвали є «спільні протистояння загрозам із закордону». Він також додав, що Україна матиме однакові права з Росією при складанні плану військових навчань на російській території. Київські зв’язки з Москвою, що стрімко розвиваються, можуть стати викликом новій американській адміністрації Джорджа Буша, яка проголосила одним із своїх пріоритетів розширення НАТО, можливо, навіть на території колишнього Радянського Союзу. Якщо Україна, найбільша і наймогутніша пострадянська держава після Росії, увійде до військового союзу із Москвою чи відновить спільне широкомасштабне виробництво зброї, то це може безпосередньо відбитися на європейській безпеці».
«Головна проблема сучасної України — це абсолютне домінування в українській еліті користолюбців, повністю занурених в індивідуальні або корпоративні інтереси, відсутність яскравих харизматиків, які володіли б волею і здатністю мотивувати свою політичну поведінку надособистісними, державними інтересами, а не власним збагаченням. Саме тому в сучасній Україні немає особистостей, які могли б претендувати на роль загальнонаціональних лідерів. Гіпотетичне і повалення з президентського крісла Леоніда Кучми, що планується крайніми політичними силами, замість бажаного ефекту посилить політичну й економічну кризу в Україні. Абстрагуючись від самої особистості гаранта української Конституції, необхідно підкреслити, що саме він є фігурою, яка якщо не стабілізує, то принаймні консервує нинішню соціально- економічну ситуацію в Україні. Повалення політичного режиму Леоніда Кучми замість очікуваного більшістю суспільства полегшення буде означати перерозподіл влади між новими суб’єктами політичної активності. Такі зміни приведуть до ще більшого поглиблення економічної й політичної кризи в Україні».
