Про нас

Російська тема все ще присутня в українських подіях. Прихильники Віктора Ющенка спробували передати в посольство Росії в Києві відкритого листа президенту Путіну. Послання виглядає неординарно — воно є полотнищем помаранчевої тканини завдовжки близько 60 метрів і має назву «лист України». «Полюбіть Україну як матір, а не як ласощі», — пропонують автори Володимиру Путіну. Російські дипломати запропонували переслати листа поштою.

Якщо Ющенко переможе, йому доведеться возз’єднувати країну, що перебуває на межі розколу... Який би Віктор не переміг, йому доведеться керувати країною з обережністю, покладаючись на узгоджену думку протилежних сторін... Головне сьогоднішнє досягнення — це тисячі прихильників демократії в помаранчевих шарфах — символ підтримки Ющенка, які тижнями не залишали головну площу Києва.

Хоч би хто став переможцем в Україні, головним, серед тих, хто програв, виявився російський президент Володимир Путін. Незалежно від того, як складеться ендшпіль, він вже зазнав серйозної невдачі — і все через методи, які він намагався застосувати відносно найважливішої з погляду російських інтересів держави. Дії Путіна призвели до ослаблення російського впливу в стратегічно важливій Україні та сильно зіпсували його репутацію на Заході. Вони неминуче поставлять під сумнів майбутню підтримку кремлівського лідера адміністрацією Буша... Хоч як це парадоксально, демократія в Україні зміцнюється саме тоді, коли американська «союзниця» Росія починає проводити непродуману зовнішню політику. Путін не лише переслідував на Україні хибні цілі, він виявився не в змозі навіть розробити правильну стратегію їх здійснення. Чи варто президенту Бушу взагалі розвивати співробітництво з таким партнером?.. Після операції в Афганістані важко назвати якісь зовнішньополітичні завдання США, у здійсненні яких Путін міг би нам допомогти. У глобальній війні з терором російський президент — не такий уже цінний союзник... Не можна назвати Путіна й однозначним прихильником США у сфері нерозповсюдження ядерної зброї, особливо стосовно Ірану...

Заворушення в Україні видають за битву між народом і силовими структурами радянської доби. На згадки про роль західних відомств часів «холодної війни» накладено табу... Будь-яка політика коштує грошей, а сцени, що передають щодня з Києва з участю натовпу, коштують великих грошей... Протягом 80-х років і в період підготовки до оксамитових революцій 1989 року невелика армія добровольців — і, будьмо вже відвертими, шпигунів — спільно працювала над підготовкою того, що згодом стало іменуватися Владою Народу. Бурхливо розквітла мережа взаємопов’язаних фондів і добродійних організацій, які взяли на себе переправляння дисидентам багатьох мільйонів доларів. Ці гроші давали здебільшого країни НАТО та їхні таємні союзники на кшталт «нейтральної» Швеції... Влада Народу, як з’ясувалося, більше стосується закриття підприємств, ніж створення відкритого суспільства. Вона закриває заводи і фабрики, але, що ще гірше, закриває розуми. Вона проповідує вільний ринок всюди — але тільки не в питанні думок. Сьогоднішньою теорією ідеологів Нового Світового Порядку, багато з яких є комуністичними ренегатами, є ринковий ленінізм — така собі комбінація догматичної економічної моделі з макіавелліївськими методами для захоплення важелів влади. Єдина сьогодні у світі наддержава використовує свій старий арсенал «холодної війни» не проти тоталітарних режимів, але проти урядів, від яких Вашингтон стомився.

Кажуть, що без України Росія буде лише Росією, а разом iз Україною вона буде Радянським Союзом, тільки без КПРС... Починаючи з Кравчука і закінчуючи Кучмою, влада в Україні була «єльцинського типу», тобто досить м’якою і при цьому із засиллям олігархів і всіляких підлабузників. Зараз, після сумнівних виборів, скасування їх результатів парламентом і довгожданого рішення Верховного Суду, гра почалася, і гравці займають позиції. Москва, звісно, підтримує «російського» Януковича, ЄС схиляється до «європейського» Ющенка, у США окреслюються два табори. Одні виступають за демократичний процес, що відповідає доктрині, проголошеній для решти світу, в той час як інші схильні до збереження цінних відносин iз Путіним, якому багато прощають, аби він співробітничав щодо Іраку і Близького Сходу та в питаннях боротьби з тероризмом і нерозповсюдження ядерної зброї... На відміну від того, що пишуть інші, навряд чи вину за цю кризу треба знову звалювати на ЄС: Європа, мовляв, не запропонувала Києву повного вступу, що б надихнуло сили опозиції та принесло перемогу Ющенка. Хоч би яким великим було прагнення Європи до досягнення стабільності та процвітання на прилеглих територіях, це не повинно виливатися в прийом будь-якої країни, яка опинилася в скрутному становищі, яка не зробила навіть мінімальних кроків у напрямку досягнення сумісності.

Західні засоби масової інформації подають східну частину населення України у вигляді «поганих хлопців», корумпованих маріонеток Кремля, які спробували «украсти» вибори, щоб відновити слов’янський центр старої радянської наддержави і таким чином повернутися у старе кремлівське ярмо. У цій теорії щось є, але небагато. Думки про те, що близько 20 мільйонів громадян східної частини України мріють повернути часи радянської дисципліни, повернути колгоспи і ГУЛАГ, не просто помилкові, вони гідні жалю... Думка про те, що сьогодні Захід може привітати себе з перемогою в запізнілому раунді «холодної війни», і прийнявши в свої обійми Україну, ослабить Росію, викликає сміх. Україна, як і раніше, економічно залежатиме від Москви. Сьогодні українська економіка виробляє продукти харчування, літаки, вугілля і зброю. Євросоюз аж ніяк не схильний до придбання цієї продукції. А якщо брати до уваги, що минулого тижня рівень безробіття в Німеччині знову підвищився до 11 відсотків, можна зрозуміти, що ЄС захищатиме власні ринки від нового низькооплачуваного конкурента... І якщо Міжнародне енергетичне агентство має слушність, заявляючи про залежність європейців від російського газу, європейці не стануть принижувати Путіна, не стануть допомагати справі звільнення України від Росії.