Схоже, в Росії всерйоз починають займатися вивченням України. Днями в цій країні відкрився другий за числом Центр україністики в Ростові-на-Дону на базі Південного федерального університету (ПФУ), який готуватиме фахівців зі знанням регіональної, політичної, соціологічної специфіки України. Варто зазначити, що новий центр, мабуть, має провести серйозну роботу у вивченні нашої країни. Адже навіть його директор «грішить» поширеними помилками, зокрема, називаючи украЇнців «укрАинцами», кажучи «на Україні», а під час інтерв’ю демонструє упереджене ставлення до деяких сторінок української історії. Про те, які цілі ставить перед собою центр, про його плани щодо співпраці з українськими вченими, про російсько-українські відносини, про ставлення росіян до європейського визнання Голодомору в Україні «Дню» розповів директор центру, доктор філософських наук, доцент історичного факультету ПФУ Едуард ПОПОВ.
— Едуарде Анатолійовичу, розкажіть, будь ласка, коротко про пріоритетні цілі очолюваного вами центру.
— Центр україністики зареєстровано нещодавно — на початку жовтня цього року. Головна мета, яку ставить перед собою центр — це створення та розвиток наукової школи вивчення України на півдні Росії. Підготовка молодих фахівців із України включає в себе повний технологічний цикл: від написання курсових і дипломних робіт до захисту кандидатських дисертацій. Перші кандидатські дисертації вже було захищено, зокрема, з питання кримськотатарського руху. Крім того, в рамках діяльності центру — координація і кооперація зусиль вчених різних факультетів ПФУ, інших університетів Росії та України.
Крім наукових цілей, перед центром ставиться ще два завдання. Перше — освітнє, тобто впровадження результатів наукових досліджень в інноваційний навчальний процес ПФУ. Планується запровадити спецкурси щодо України (історія й сучасні соціально-політичні процеси), можливе навіть факультативне викладання української мови, хоча на даний момент не вирішене питання зі ставкою фахівця. І остання мета, яка ставиться перед центром — це надання експертних послуг органам державної влади, бізнесу-співтовариству і громадським організаціям із вивчення суспільно-політичних процесів в Україні, двосторонніх російсько-українських відносин, української діаспори в російських регіонах, проведення маркетингових і соціологічних досліджень в Україні, точніше, в прикордонних регіонах Росії та України. Зокрема, у мене вже є досвід із приводу таких досліджень — на початку 2007 року мною було підготовано багато аналітичних матеріалів для Державної думи Російської Федерації на тему вступу України до НАТО.
— Хто фінансуватиме діяльність центру?
— Фінансування ведеться рядом московських громадсько-наукових фондів. Але на даний момент центр проходить процес становлення, зараз ще вирішується питання про виділення ставок і розв’язання питання з приміщенням. Це триватиме, як мінімум, до кінця поточного року.
— Чи планується співпраця центру з українськими вченими?
— Безперечно, все поки впирається в фінанси. Але вже на конференцію з політичної регіоналістики України, яку призначено на кінець цього року, ми запрошуватимемо істориків з України, передусім київських учених, учених із Одеси і Донецька, з якими в нас найбільш щільні контакти. Планується організувати виїзд українських учених для проведення майстер-класів у ПФУ.
— Оскільки ви досить довго займаєтеся українською проблематикою, в мене до вас питання щодо російсько-українських відносин. Як ви можете пояснити, чому в опитуваннях громадської думки росіяни поставили Україну на третє місце в рейтингу ворогів Російської Федерації?
— По-перше, потрібно уточнити, що йшлося про держави. Необхідно розрізняти державу й носіїв державної влади. Можу сказати, що серед росіян і на півдні Росії зокрема, антипатії, а тим більше ненависті до українців як до нації не існує, а якщо такі випадки й зустрічаються, то вони вельми рідкісні. Інша річ, що, безперечно, існує ворожість щодо представників української держави, передусім ворожість є щодо Президента Віктора Ющенка і того істеблішменту, який асоціюється з пронатовським курсом України й підтримкою президента Грузії Михайла Саакашвілі. Але потрібно також розуміти, що пересічні мешканці Росії дуже слабо розбираються в українській політичній кухні, проте основні імена вони, звичайно, знають. Відповідно до цього будується ставлення до тих чи інших політиків. Наприклад, існує більш лояльне ставлення до Януковича. Рух Тимошенко у бік більш прагматичних стосунків із Росією також не залишився непоміченим у російському суспільстві. Але інша річ, що не варто перебільшувати рівень знань звичайних мешканців про українську владу.
— Учора (23 жовтня. — Ред.) Європейський парламент підтримав Україну у визнанні Голодомору 1932—1933 рр. Оскільки російська влада заперечує Голодомор, чи вважаєте ви його визнання антиросійським?
— Ну, по-перше, у мене великий скепсис щодо цієї ухвали Європарламенту, оскільки більш авторитетний орган ООН відмовився прийняти українську резолюцію про Голодомор. На мій погляд, вона значною мірою базується не на фактах, а на емоціях і особливо на політичних інтересах певних людей. Від голоду початку 30-х років умирали не лише українці, але й росіяни. На запитання, чи ставиться Росія до теми Голодомору як до антиросійської, я відповім, безперечно, що так. Я вважаю, що Голодомор варто розглядати, як прагнення української влади сформувати історичний міф, який об’єднав би навколо себе українську націю і створив би образ зовнішнього ворога, яким є, передусім, звичайно ж, Росія. Вона ж нібито винищила мало не 10 мільйонів українців.
— Але з українського боку не раз звучали слова про те, що в Голодоморі винна не сучасна Росія, а сталінський режим...
— Я гадаю, що українська влада відмовляється бачити різницю між російською державою і тоталітарним сталінським режимом, який, нагадаю, був інтернаціональним. Мета деяких українських політиків — це висунення фінансових претензій до Росії. Голодомор технологічно будується за зразком єврейського Голокосту. Частина українського керівництва хоче отримувати від Росії певні фінансові дивіденди. Цим шляхом зараз іде Вірменія, яка вимагає визнати Туреччиною геноцид вірменів 1915 року.
— Ви говорите, що варто відрізняти тоталітарний сталінський режим і нинішню російську владу, що логічно. Але чому в сучасній Російській Федерації в такому випадку не засуджується сталінізм?
— Сталін, безперечно, винен у безлічі людських жертв. Важко знайти націю в колишньому Радянському Союзі, яка б не постраждала від його режиму. Але в діяльності Сталіна варто розрізняти і той позитив, який був ним привнесений — це й перемога у Великій Вітчизняній війні, й індустріалізація. Німеччина, наприклад, зараз чомусь не відмовляється від автобанів часів Гітлера.
