Командувач російським Чорноморським флотом адмірал Володимир Комоєдов порадував: без жодного сумніву, з виразом абсолютної упевненості він заявив, що Севастополь завжди буде головною базою ЧФ. «Стоятимемо тут вічно. А хто не вірить у дружбу народів України та Росії, той є ворогом». Такий специфічний, чисто московський вияв дружби до «молодших братів». Бо ж адмірал Комоєдов якось забув спитати мене: а що я, власне, про це думаю. Він забув спитати тих, хто підписав і ратифікував угоди про статус, режим, умови перебування ЧФ на українській території — бо все, що я міг зрозуміти з цього процесу — що ЧФ має базуватися на українській території 20 років, після чого, якщо Україна його попросить, то він мусить іти. Але ні про яку вічність там, здається, не йшлося. Як і про те, що той, хто не бажає дружити під дулами корабельних гармат, є ворогом.
Адміралу поки що ніхто нічого не відповів — ні в Москві, ні в Києві.
Президент України, взагалі, не так часто реагує на такі дрібниці — тим більше напередодні події, коли до Києва та Севастополя має приїхати говорити про дружбу російський прем'єр-міністр Сергій Степашин. Президент Росії час від часу буває просто в захваті від таких заяв. Та й недарма ж він нагородив керівника косовської провокації, вчиненої російськими військами. Колись один із високих російських чинів у пориві відвертості заявив, що присутність ЧФ — єдина гарантія того, що Україна не вступить до НАТО. Тоді я — дійсно ворог. Тому, що не люблю, коли мені наказують — з ким дружити, а з ким — ні. Та й важко повірити, щоб заява, подібна комоєдовській, від якогось українського чина — залишилася без гнівних тирад у відповідь з Москви.
Україні ж — можна диктувати, радити, наказувати. Бо є борги, є нафта й газ, за які зовсім необов'язково платити, є палке бажання заручитися чиєюсь підтримкою. Немає лише, виходить, держави та почуття державної гідності в тих, хто вважається лідерами країни... І у вічну дружбу такої України з такою Росією я ще можу повірити. Але ще маю надію — пожити в нормальній державі...
