Сьогодні й завтра у Варшаві проходитиме міжнародна конференція «Україна в Європі», інтерес до якої міг би підтримати навіть не стільки ранг виступаючих, хоча він дуже високий. Зокрема, із зверненнями до учасників виступлять президент Польщі Александр Квасневський, прем’єр-міністр Лешек Міллер, генеральний секретар Ради Європейського Союзу Хав’єр Солана, прем’єр- міністр Швеції Йоран Перссон. І навіть не тематика зустрічі, яка взагалі є надзвичайно важливою і за інших обставин — більш ніж актуальною, тобто розширення ЄС і НАТО і наслідки для України. Тим паче, що на питання про наслідки, які ставляться вже кілька років, ніхто в Брюсселі жодного разу не дав чіткої відповіді, ніхто не заявив, що є обговорена (або така, що надається до обговорення) з українською стороною концепція відносин, де передбачено, скажімо, які можливості витікатимуть з кожного конкретного кроку Києва/Брюсселя для обох сторін (тобто України і розширеного Євросоюзу).
Прем’єр-міністр Польщі Міллер запрошував на цю конференцію українське керівництво і сили, що заявили про себе як про опозицію для того, щоб ці дві сторони могли нарешті поговорити між собою. Пропозицію було розцінено як «круглий стіл» за польського посередництва, що видалося неприйнятним Леоніду Кучмі (і що має під собою підстави) і що потім спростував президент Квасневський. Та все ж таки польське керівництво ясно дало зрозуміти, що бажає, щоб різні українські політичні сили принаймні продемонстрували, що вони в стані домовитися між собою. Польща ж таким чином не проти того, щоб отримати лаври якщо не посередника, то стабілізуючоюї сили в регіоні. І у всякому разі, Польща, як в період попередньої кризи, залишається чи не є єдиною ланкою, через яку Захід спілкується з Україною. А конференція, таким чином — можливістю, не організовуючи спеціальних візитів до Києва, отримати офіційну й неофіційну думку стосовно того, що ж відбувається в Україні, щоб потім робити якісь висновки. Особливо зараз, коли, з одного боку, позиція Сполучених Штатів з питання «Кольчуги», схоже, не знаходить належної підтримки в Західній Європі, з другого — хоча б підтримання нормальних контактів виглядає для Києва просто необхідним. Буде дуже прикро, якщо участь у форумі представників різних сил виллється в банальну суперечку між ними — а для цього, здається, обидві сторони доклали максимуму зусиль. Звичайно, краще б неформальні зустрічі між тими, хто сьогодні при владі, й тими, хто на неї претендує, відбувалися в Києві, Криму, Карпатах, де завгодно на цій території, але не за її межами. Щоб в результаті Україна не виглядала островом нестабільності, недемократичного устрою, нецивілізованих політичних рішень. І щоб на подібних конференціях дійсно обговорювалися проблеми найближчого європейського майбутнього. Адже, здається, до сьогодні всі сторони українського процесу заявляли про те, що бачать Україну в Європі, від якої ми проте все більше віддаляємося.
