Коли демократичне повстання в Тунісі успішно повалило старий режим, світ відреагував здивуванням. Демократія знизу в арабському світі? Після скинення 30-річного режиму Хосні Мубарака в Єгипті, в серці Близького Сходу, здивування змінилося впевненістю. Близький Схід прокинувся і почав входити до глобалізованого світу, двадцять першого сторіччя. Досі регіон (за винятком Ізраїлю та Туреччини) не звертав особливої уваги на епохальний процес модернізації в усьому світі.
Чи дійсно пробудження арабського і більш широкого ісламського світу візьме гору, чи воно лише призведе до змін у верхівці авторитарних режимів; чи призведе воно до стабільного порядку чи тривалого хаосу та радикалізації, як і раніше залишається неясним. Проте, одна річ уже ясна: доба, коли цей обширний регіон спав, тоді як інші модернізувалися, вже закінчилася.
Повстання широких мас, звичайно, триватиме. Практично, жодна країна в регіоні не зможе його уникнути, хоча залишається неясним, коли і де станеться наступне виверження. Іран, Сирія та Саудівська Аравія — всі є кандидатами, останній із яких, ймовірно, являє найбільші труднощі.
Ізраїлеві також слід приготуватися до епохальних змін у регіоні й спробувати досягти мирного врегулювання із палестинцями та Сирією якнайшвидше. Проте, мало що вказує на те, що уряд Ізраїлю має бачення, необхідне для такого підприємства.
Проблеми практично однакові скрізь (за винятком Ізраїлю та Туреччини): політичний тиск, економічна відсталість і убогість (за винятком невеликих нафтових держав), низький рівень освіти, високий рівень безробіття, а також величезний демографічний тиск унаслідок дуже молодого населення, яке швидко росло.
Ці проблеми рік у рік перераховувалися в доповідях програм ООН із питань розвитку. Окрім того, ситуація посилювалася некомпетентністю авторитарних режимів регіону, які не змогли забезпечити своїх молодих людей якимись перспективами по той бік репресій. Таким чином, спалах цієї порохової бочки був лишень питанням часу.
Ѓнотом стали нові інформаційні технології: інтернет і супутникове телебачення, наприклад «Аль-Джазіра». Насправді, історична іронія полягає в тому, що не жорстка сила Америки — яка, наприклад, застосовується у війні в Іраку — сприяла цій демократичній революції, а її м’яка сила — Twitter і Facebook — про які недружньо відгукувалися Джордж У. Буш і його радники-неоконсерватори. Силіконова долина, мабуть, має більшу ефективність, ніж Пентагон.
Ці цифрові інструменти зі США стали інструментами для трансарабського/іранського молодіжного повстання за свободу та демократію. І хоча багатьох речей на Близькому Сході бракує, зате вистачає молодих людей, у яких немає жодних надій на майбутнє, і їхня кількість продовжуватиме зростати найближчими роками.
Справді, незалежно від схожості подій на майдані Тахрір у Каїрі з травнем 1968 року в Парижі і падінням берлінської стіни 1989 року, було б передчасно проголосити про перемогу свободи. Це дійсно залежатиме у великій мірі від реакції Заходу, оскільки на кону не просто витіснення тиранів, але й глибока трансформація та модернізація всього суспільства й економіки. Це величезні завдання.
Окрім того, в порівнянні зі Східною Європою 1989 року, на Близькому Сході 2011 року немає якихось зовнішніх структур стабілізації, таких як НАТО та Європейський Союз, які б могли чинити вплив на проведення внутрішніх реформ, пропонуючи перспективи членства. Зусилля для цієї масштабної трансформації мають виходити від цих суспільств, і, ймовірно, це занадто багато. Перетворення Східної Європи після 1989 року зайняло значно більше часу й було набагато дорожчим, ніж передбачалося спочатку. В ході цього перетворення багато людей зазнало невдачу, і організаторами демократичної революції необов’язково були ті, хто міг просунути демократичний та економічний розвиток. Також є досвід української помаранчевої революції 2004 року, яка провалилася декілька років опісля, внаслідок некомпетентності та корупції її лідерів. Разом ці обмеження та аналогії дозволяють припустити, що Захід, особливо Європа, повинні зосередитися на довгостроковій допомозі для демократичного та економічного розвитку відроджених країн Близького Сходу, а також на партнерських стосунках зі всіма силами, які підтримують демократизацію та модернізацію цих країн. Захід не може більше продовжувати свою звичайну Realpolitik.
Ці завдання вимагають щедрості, як фінансової, так і іншого роду (можливість мандрувати, наприклад, мала життєво важливе значення в закріпленні демократичних прагнень східних європейців після 1989 року), і вона потребує десятиріч, а не років, наполегливості. Іншими словами, успіх коштуватиме дорого — дуже дорого — що буде далеко не популярним під час поточного економічного спаду. Але демократія, яка не переводиться в регулярні обіди, — це демократія, яку приречено на провал. Економічна допомога, відкриття ринків ЄС і США, стратегічні енергетичні проекти, конституційні та юридичні консультації, а також співпраця між університетами — це ті ресурси, які повинен надати Захід, якщо він хоче внести свій вклад до успіху демократичного пробудження Близького Сходу.
Якщо це пробудження зазнає краху, то результатом стане радикалізація регіону. Там не може бути повернення до статус-кво. Джина випущено з пляшки.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 до 2005 рр. Протягом майже 20-ти років був лідером Партії зелених Німеччини.
