Миротворчі операції ООН, що реалізовуються сьогодні в Лівані, надають ООН прекрасну можливість продемонструвати свою значущість і вплив на світовій арені в XХI столітті. Шкода лише, що ті країни-учасники, які заявляють про те, що вони є головними прихильниками ООН, не забезпечують грошима виконання тих дій, про які говорять.
Багато світових лідерів, особливо європейських, засуджують дискредитацію ООН адміністрацією Буша, особливо починаючи з 2003 р. Однак французькі лідери, що висловлювали обурення, коли США проігнорували ООН і вторглися в Ірак без схвалення міжнародного співтовариства, здивували світ у серпні, коли вони порушили свою обіцянку відправити дві тисячі миротворців у Південний Ліван, а замість цього відправили туди тільки 200 миротворців.
На щастя, Франція переглядає своє рішення, Німеччина надасть невелику морську допомогу, а Італія зважилася на відправку трьох тисяч миротворців. Але реакція Європи, як і реакція США в інших випадках, ставить на перший план найважливішу проблему для всіх прихильників ООН і міжнародних інститутів у більш загальному плані. Якщо ми не можемо зробити того, що необхідне для підвищення їхньої ефективності, ми все частіше бачитимемо, як різні держави зовсім нехтують ними.
Резолюція Ради Безпеки ООН №1701 «закликає Ізраїль і Ліван підтримати угоду про постійне припинення вогню». Таким чином вона надала можливість офіційним особам ООН встановити «Правила початку бойових дій» (ППБД) для своїх миротворців, які визначають, коли й за яких обставин війська ООН можуть відкривати вогонь для самооборони. Але, як відомо сьогоднішній місії ООН у Лівані (ТСООНЛ, тобто Тимчасові сили ООН у Лівані), самооборона — це не одне й те ж саме, що захист від ворожого вогню взагалі.
У цьому контексті стає зрозумілим, чому французи турбуються про майбутнє своїх солдатiв — солдатiв, на яких покладено завдання допомагати ліванському уряду в його спробах встановити контроль над півднем країни, контрольованим «Хізбаллою». Жахливий досвід миротворства Франції в Боснії на початку 90 х роківХХ століття, коли Франція втратила 84 солдатiв гуманітарних сил, що діяли в рамках суворих норм ППБД, виправдовує їхні побоювання.
Але ППБД — це лише симптом значно глибшої проблеми. Справжня проблема полягає у відстані, яка збільшується, між написаним на папері й практикою. У розпал міжнародної кризи Рада Безпеки приймає резолюції, які одержують загальне схвалення громадськості, які встановлюють офіційний «мандат» ООН. Але потім, після прийняття резолюції, Генеральному секретарю ООН доводиться клопотати у країн-учасниць ООН про надання реальних, відчутних ресурсів, необхідних для здійснення того, що було вирішено здійснити. У переважній більшості випадків цих ресурсів абсолютно недостатньо для того, щоб успішно врегулювати кризу.
Аналіз мандатів ООН 2006 р. показав, що країни-учасниці ООН кожного року приймають сотні мандатів, обговорюючи «додаткову відповідальність, що не забезпечується ні відповідними коштами, ні керівництвом», про те, як мають бути використані ресурси. В американській внутрішній політиці подібні вказівки Конгресу США штатам відомі як «мандати, що не фінансуються»: потрібні результати, але не надаються необхідні для їхнього досягнення ресурси. Це політичний театр: гучні заголовки в газетах, скромні результати.
Досвід ООН у Лівані не надихає. За даними Управління ООН з проведення миротворчих операцій, щорічний бюджет ТСООНЛ становив $94 мільйони, причому відчувається хронічний бюджетний дефіцит через несплату країнами-учасницями ООН встановлених сум.
Тепер погляньмо, що доручено зробити розширеним ТСООНЛ відповідно до Резолюції №1701: миротворці повинні контролювати відсутність вогню між Ізраїлем і «Хізбаллою», підтримувати й супроводжувати ліванські збройні сили під час їхнього розгортання в Південному Лівані, допомагати ліванському уряду контролювати кордони й порти країни, щоб не дозволити незаконній зброї потрапити до рук «Хізбалли», а також «допомагати в забезпеченні гуманітарного доступу до цивільного населення й забезпечувати добровільне й безпечне повернення біженців». Це найскладніше завдання. Але через місяць після прийняття цієї резолюції не задіяли й п’яти тисяч солдатiв.
Навіть якщо всі 15 тисяч солдатiв ООН будуть зібрані й задіяні, проблеми в Лівані залишаться величезними. ООН наполягає на тому, що Резолюція №1701 не наказує того, що ООН повинна роззброїти «Хізбаллу»; майже жодна країна, крім Ізраїлю, не бажає ставити перед своїми солдатами це завдання. Замість того ця робота залишається на плечах ліванського уряду й збройних сил, яким потрібна вся можлива допомога міжнародного співтовариства.
Це лише військовий аспект миротворчих зусиль. Інфраструктура Лівану (особливо на півдні) сильно пошкоджена. Будинки й інфраструктура знищені. Хто будуватиме або відновлюватиме лікарні? Як відновити інфраструктуру зв’язку? Хто ремонтуватиме мости й дороги Лівану?
Прогалина цього мандата відображає те, як світ працює в рамках ООН уже десятки років: гучні обіцянки, недостатнє фінансування, велика кількість критики в разі невдачі ООН. Але сьогодні міжнародне співтовариство має чудову можливість забезпечити невеликий, але такий важливий мир на Близькому Сході вздовж вибухонебезпечного кордону між Ліваном та Ізраїлем. Те, як країни-учасниці відреагували сьогодні (особливо ті, які вірять у цілі й значущість ООН), може зумовити розв’язання інших існуючих на сьогодні значно більших регіональних конфліктів, особливо з Іраном і з Сирією, які підтримують «Хізбаллу».
ООН надає механізми реагування світової спільноти, але, як часто повторює Кофі Аннан, вона не існує окремо від своїх країн-учасниць. Країни-учасниці — уряди всіх наших країн — повинні надавати необхідну ініціативу й необхідні ресурси. А якщо нi, то ООН — це всього лише зручний механізм для перекладання політичної провини. Наше зобов’язання встановити мир на Близькому Сході, в Дарфурі, в Конго, в Косовому або на Гаїті вимірюється не нашими словами, а нашими гаманцями. Світ отримує те, за що він платить.
Енн-Марі СЛОТЕР — декан факультету суспільних і міжнародних відносин ім. Вудро Вільсона Прінстонського університету й автор книжки, що вийде найближчим часом у світ, «Ідея, яка уособлює Америку: збереження віри в наші цінності в небезпечному світі».
