Під час нещодавнього святкування Дня незалежності на найвищому рівні неодноразово підкреслювалося, що Білорусь відбулася як незалежна держава, яка щодуху летить назустріч своєму благополуччю та автентичності. Але чи відбулися ми як білоруси на даному історичному відрізку розвитку? Про це бесіда з відомим білоруським філософом і літератором, одним із діячів білоруського Відродження Валентином Акудовичем.
НА КОНУ — ЦІЛА НАЦІЯ
— Один із кращих білоруських публіцистів Сергій Дубовець в одному зі своїх останніх есе зазначив, що всю білоруськомовну свідому спільноту можна вмістити на острові Освейського озера. Невже нас так мало?
— Якщо рахувати не лише тих, хто розмовляє, але й сни снить по-білоруському, то нас дійсно не так уже й багато, порівнюючи при цьому зі всіма іншими білорусами. Але чи буде правильно так вважати? Білоруська мова — абсолютна національна цінність. І тому її потрібно берегти, як зіницю ока. Але...
Уже давно настав час вивести драматичну проблему білоруської мови за рамки процесів становлення білоруської нації і, тим більше, — держави.
Наприкінці 80-х минулого століття відродженці вигадали, що саме мова повинна стати основою як усіх національноутворюючих, так і державних процесів. Метафора про «Білоруський острів» із того, «піонерського», часу. Чимало з національно заангажованих усе ще поділяє колишню «ідею фікс». А це дуже погано. Бо якщо ми й надалі представлятимемо мову головним критерієм стану нації та держави, то нам нічого іншого не залишиться, як тільки без кінця схлипувати, як тим бобрам. І за цими безглуздими сльозами ми не те, що білого світу не побачимо, але при цьому не побачимо ні держави, яка вже є, ні нації, яка вже доформовується в адекватному її потенціалові форматі.
РОСІЯ — ВЖЕ НЕ МИ
— На одному з білоруських сайтів було запропоновано таку версію проведення парламентських виборів у країні цієї осені. Росіяни скуповують більшість майбутніх депутатів Нижньої палати, а ті потім, за вказівкою з Кремля, усувають Лукашенка від влади. Таким чином, незалежність втрачається безповоротно, а всі ми відходимо під крило «старшого брата». Наскільки це ймовірно і якщо ймовірно, то як до нової даності поставиться білоруське суспільство в своїй більшості?
— Якщо це пропозиція написати трилер у жанрі «фентезі», то тут є де розвернутися початківцям-літераторам. Але якщо цей сценарій розвитку подій претендує в якійсь мірі на серйозність, то він не витримує ні найменшої критики і просто смішний. У зв’язку з цим пропоную два варіанти розвитку даного сюжету.
Перший. Після того, як застрільники цієї авантюри підкупили б декілька майбутніх депутатів, вони разом із цими самими депутатами опинилися б на нарах білоруських в’язниць, щоб писати там до кінця свого життя трилери в жанрі «фентезі».
Другий. Олександр Лукашенко витримує паузу і чекає, доки підкуплять усіх депутатів, щоб потім їх заарештувати скопом, а на конфісковані гроші організувати позачергові вибори...
Або взагалі скасує цей інститут влади.
До речі, до останнього більшість білоруського суспільства поставилася б дуже позитивно.
— Раніше, коли за кордоном білоруса де-небудь на відпочинку називали росіянином, він у більшості випадків не хотів навіть із цим сперечатися. Тепер начебто ситуація в цьому плані змінилася. Все більше білорусів за паспортом хочуть вважати себе саме білорусами за сутністю. Наскільки ця тенденція показова?
— За останні двадцять років (початок ментальних трансформацій тут я пов’язую з горбачовськими часами) в головах більшості білорусів сталися радикальні зміни. Ми їх не дуже й помічаємо, бо звикли звертати увагу на, так би мовити, «радянську спадщину», якої в Білорусі та в білорусів ще досить багато. Але, в цілому, це вже зовсім інша країна й цілком інший народ. Щоправда, образ цієї «іншості» ще не зовсім виразний, але це вже факт — Білорусь сьогодні не переплутаєш ні з сусідами, ні з ким іншим. А значить, і білорусам, навіть якби їм цього не хотілося, доводиться виділяти себе в щось відмінне від інших. І насамперед, від росіян і Росії.
Зі всіх боків чуєш: у Росії новий президент, у Росії заробітки великі, в Росії гірше живуть... (між іншим, лише тепер задумався, як точно білоруси визначають ситуацію в Росії, з’єднуючи в один контекст «заробітки великі» й «гірше живуть».)
Одним словом, Росія — вже десь там, окремо від нас. Росія — вже не ми.
До речі, стає просто смішно, коли хтось за чаркою в простій компанії за старою звичкою видасть: ну, в нас, росіян, завжди так. А сказавши, спохватиться й починає виправдовуватися, що він, мовляв, мав на увазі білорусів...
— Але незалежні соціологи стверджують, що в нас, як і раніше, більше тих, хто бажає більш тісних відносин із Росією, ніж із Євросоюзом. Виходить, ми переважно хочемо бути не «європейськими білорусами», а «білорусами російськими»?
— Це цілком природно, що наразі білорусам Росія ближча. Ніж Європа. Останні двісті років із гаком все життя нашого краю було зав’язане на «Москву» і від неї повністю залежало. А протягом сімдесяти років, які передували незалежності, ми взагалі були відірвані від Європи й усього цивілізованого світу «залізною завісою». І через комуністичну пропаганду про той світ нічого не знали, окрім того, що там — гірше не буває. У цій ситуації 30 % (кількість білорусів, що симпатизують Євросоюзові) — фантастична цифра. Тому я не зовсім розумію, з чого тут радіти білоруським «русофілам» і російським «об’єднувачам».
А взагалі я не схильний надавати хоч якогось значення цій соціологічній більшості за Росію. Річ у тім, що в своєму реальному (а не символічному) житті білорус уже давно вибрав «цивілізований світ». Якщо в нього є можливість, то саме туди, а не до Росії він їде на заробітки й відпочивати. Туди відправляє своїх дітей вчитися й звідти привозить особистий автомобіль.
Спосіб життя, філософські та політичні ідеї, мистецтво, електронна апаратура, побутова техніка, «євроремонт», «чоловік»/ «жінка» — та що завгодно європейське виглядає для білоруса незрівнянно кращим за російське.
Інакше кажучи, навіть коли білорус соціологічно (враховуючи символічні пріоритети) віддає перевагу більш тісним відносинам із Росією, то при цьому все одно хоче жити як у Європі. Щоправда, як у Європі — ще не означає, що він готовий жити в Євросоюзі. Поки що білоруси побоюються такої радикальної зміни свого способу життя. Дуже там добре, в Європі, щоб вічно скривджений долею білорус міг повірити, що нарешті й до нього «сонца зазірне в аконца».
ЩО ОБИРАЄ «ПРОСУНУТА» МОЛОДЬ
— Ворожість і здивованість на вашу білоруську повсякденну мову в крамниці, на зупинці громадського транспорту і подібне, зникають останнім часом чи наразі про це зарано говорити?
— Ви правильно підмітили — «ворожість і здивованість». Я б сюди додав ще доброзичливість і навіть захопленість. Але проблема не в тому, як у публічному просторі реагують на білоруську мову: позитивно чи негативно. Проблема в тому, що на неї кожного разу все ще реагують.
А значить, білоруська мова поки що залишається чимось незвичайним, аж ніяк не нормою. Природно, нічого доброго в цій «незвичності» немає.
— Ви й ваші друзі часто стикаєтеся з різних питань з «просунутою» молоддю. Яке майбутнє для себе й Білорусі вони вибирають?
— Сьогодні молоду національну еліту формують три базових чинники: глобалізація, цінності споживчого ринку та національні цінності. У цій тріаді пріоритети по-різному варіюються в кожному окремому випадку, але саме вони домінантні. Тому, порівнюючи з тією, яку ми мали у першій половині 90-х минулого століття, теперішня «просунута» молодь менш національна (у відповідності з параметрами, заданими «відроджувальною» ідеологією). До речі, саме через це в неї менше ворогів і більше друзів.
Разом із тим, саме в молоді з’являються найбільш радикальні форми опору чинній владі. Щоправда, особисто я радикальний молодіжний опір бачу явищем куди більш складним, аніж його звичайно уявляють, коли різні протестні акції молоді пов’язують лише з політикою. Про що я й написав у есе з красномовним заголовком «Вони просто грають». Хоча тут все ж таки потрібно виділити один істотний момент: для становлення молодої людини гра мені бачиться справою куди більш серйозною, аніж боротьба.
— На різних телеканалах стали крутити документальні стрічки про Велике князівство Литовське, білоруських князів і подібне. Щоправда, йдуть вони далеко не в прайм-тайм, але все ж таки. Невже держава вирішила повернутися до національної самосвідомості через історію не лише радянського та пострадянського періоду Білорусі?
— Доки національно-демократичний рух був головним політичним опонентом влади, вона прибирала практично всі вияви національного, щоб таким чином позбавити цей рух його основної бази. Зрештою, влада досягла своєї мети. Націонал-демократи, як політична сила, перетворилися на ніщо.
Але, як показав час, через це національні цінності для багатьох білорусів не втратили своєї привабливості. І тому тепер влада шукає способів, яким чином залучити до себе хоч якусь частину національно заангажованого електорату. Або хоча б зменшити його агресію проти себе.
Я вважаю, що наведені вами приклади — це лише початок процесу «націоналізації» білоруської влади.
— Ви самі помітили на початку нашої бесіди, що білоруси все частіше замислюються про російські заробітки і виїжджають за ними в Росію ж. Їдуть білоруси і в Україну, більш привабливу в плані тих самих заробітків і лібералізовану в правилах ведення не лише бізнесу, але й будь-якої іншої галузі життєдіяльності. Причому виїжджають не лише будівельники та водії, але й журналісти, рекламники, програмісти, менеджери тощо. Уже зрозуміло, що наша держава цю тенденцію в найближчому майбутньому переламати не в змозі. Наскільки це для нас небезпечна в плані національного становлення тенденція?
— Проблема «гастарбайтерів» непомітно стає однією з найбільш драматичних для нашої держави. Тим більше, що раніше білоруси не поспішали залишати батьківщину в пошуках кращої роботи. Сьогодні ж, можливо вперше, кількість трудових вакансій перевищила кількість безробітних.
Ще більше турбує той факт, що кожен третій працездатний громадянин Білорусі сьогодні юридично не зафіксований ні в державному, ні в приватному трудовому секторі. І тут не істотно де він заробляє собі на життя — в своїй країні чи за її межами. Істотним є те, що ця третина працездатних громадян ігнорує державу куди більш радикальним способом, ніж опозиція, бо не платить до скарбниці податки.
З ЖАЛОМ У ПЛОТІ
— До речі, про державу. Ваші колеги — філософи, літератори, соціологи з державного табору останнім часом змінили своє ставлення до білоруськості?
— У державних інститутах працює багато щирих, чесних і талановитих людей, відданих національній Білорусі анітрохи не менше, ніж їхні опозиційні колеги. До того ж, якщо не матеріально, то морально їм значно більш важко, ніж нам. Уже хоча б тому, що вони, як писав Маяковський, повинні весь час наступати на горло своїй власній пісні.
— Хто з окремих осіб або громадських організацій, які взялася за справу білорусизації країни, на ваш погляд, домігся реальних успіхів у цій справі? А хто навпаки захлинувся у власній демагогії?
— У Білорусі бути білорусом — це зовсім не проста річ, часом вона навіть небезпечна. Тому тягнути лямку білоруса через усе життя може лише той, хто, вибачте за пафос, відчуває Білорусь як жало в плоті (Серене Кіркегар). Але лише такі й досягають результату.
Разом із тим, багато хто, особливо в політиці (хоча й не лише в політиці) використовують національну ідею заради якихось своїх власних інтересів (матеріальних чи моральних — не істотно). Такі люди, використавши національне в потрібній їм мірі, або йдуть у бік, або, як ви висловлюєтеся, «захлинаються демогогією». Але конкретизувати, а тим більше персоніфікувати цю проблему я, природно, не буду, бо вона занадто делікатна...
— Підбиваючи підсумки, наприкінці нашої розмови чи можна сказати, що білоруси стали більш білоруськими?
— Щоб відповісти на це запитання, нам знову доведеться розвести білорусів і білорусів. Бо, коли ми говоритимемо про національно свідомих білорусів (із жалом у плоті), то вони переважно залишилися такими ж, якими були на початку 90-х, тільки багато хто з них відрефлексували свою позицію.
А ось якщо ми звернемо увагу на тих, хто за роки незалежності змінив свою ідентифікацію з радянсько-російської на білоруську (нехай і не наповнену національним змістом), то тут побачимо радикальні зміни. Я ці зміни готовий був би навіть назвати ментальною революцією, якби вони не відбувалися так повільно.
Але якщо відповідати на ваше запитання зовсім коротко, то можна з повною впевненістю сказати, що вже сьогодні більшість мешканців Білорусі лягають спати й прокидаються білорусами.
