Відносини між Україною та ЄС можна точно й стисло охарактеризувати однією фразою: обидві сторони визнають важливість одна одної, але не розуміють і не довіряють одна одній. Історія відносин Києва й Брюсселя — це історія нерозділеного кохання.
ЄС докладав зусиль для того, щоб наблизити Україну, відтоді як вона стала незалежною. У 1990-х роках обидві сторони підписали Угоду про партнерство й співпрацю, яка, втім, за обопільною згодою сторін, не виправдала очікувань. Що важливо, Україна визнала ЄС та його цінності за часів президентів Кравчука й Кучми, але фактичних кроків до ЄС так і не зробила. Насправді застосовувалася концепція багатовекторної політики, однак це не означало, що президенти були в добрих відносинах з усіма сусідніми країнами й організаціями та контактували з ними, навпаки, вони, швидше, заспокоювали всіх довкола пустопорожніми деклараціями про добрі наміри.
Відносини України та ЄС набули нового стимулу з помаранчевою революцією й вступом на посаду Президента Віктора Ющенка. Він оголосив, що відновлення відносин з Європейським Союзом буде головним пріоритетом зовнішньої політики його країни. Чесність цього підходу була недвозначно підкріплена тим фактом, що швидко погіршувалися відносини з Росією, яка через президентські вибори бачила себе позбавленою вигоди через те, що хотіла вплинути на результати виборів.
Європейський парламент вітав помаранчеву революцію тріумфуванням, і його рішення, датоване січнем 2005 року, змусило Європейську Комісію, як і Раду Європи, показати велику готовність співпрацювати з Україною в рамках запропонованої Європейської політики сусідства (ЄПС). На додаток до Плану дій, узгодженого з попереднім урядом, у рамках ЄПС містилася декларація з десяти пунктів, складена двома фігурами, відповідальними за міжнародну або зовнішню політику ЄС, Верховним представником ЄС Хав’єром Соланою та Єврокомісаром Бенітою Ферреро-Вальднер. Однак у результаті природа європейської політики щодо сусідів залишилася незмінною. Іншими словами, політика сусідства не відійшла від закликів до ближчих зв’язків із партнерами без обіцянки їм членства в ЄС. Із другого боку, це призвело до озлобленості в Україні й не сприяло реалізації нею програми реформ, позначеної у загальних рисах, але до якої на практиці в Україні не ставилися з великим ентузіазмом. Це розчаровувало Брюссель. «Ми безперервно проводимо переговори з Україною, ми надаємо великі кошти, а в Києві абсолютно нічого не відбувається», — такі фрази можна було почути в коридорах Європейської Комісії та Європейської Ради. Крім того, політична еліта в Україні розгорнула на шкоду країні загальний функціональний «страйк», який триває значний час. Країна, яка прагне стати членом ЄС і НАТО, але якій протягом багатьох місяців поспіль не вдалося призначити міністра закордонних справ або міністра оборони, країна, в якій парламентські дебати полягають у блокуванні однією партією мікрофона спікера, щоб не давати слово іншій партії, не виправдовує очікувань, які Європейський Союз покладає на своїх партнерів. Розчарування є особливо переважаючим, оскільки ЄС бачить Україну своїм найважливішим партнером на Сході. Цей пункт підкреслювався знову і знов протягом останніх років у документах, випущених Радою Європи та Європейською Комісією. ЄС хотів би зробити свої відносини з Україною зразковим для відносин із третіми країнами. Центральний елемент, який вони хотіли б бачити в Договорі про співпрацю в рамках Східного партнерства, — інтенсифікація європейської політики сусідства по відношенню на Сходу, узгодженої 2009 року — має сприяти тіснішим зв’язкам між Україною та ЄС. Зона вільної торгівлі — один компонент у цій дискусії, а в подальшій перспективі має бути вирішене складне питання з візами. Слід сказати, що ця пропозиція не викликала особливого ентузіазму в Києві.
Обидві сторони з підозрою ставляться одна до одної. Україна не вірить у можливість унаслідок політики сусідства й Східного партнерства стати членом ЄС, а ЄС не вірить у те, що в українській політиці існує готовність і здатність узяти на свої плечі ті зусилля щодо реформ, які були узгоджені на папері. І обидві сторони праві наразі. Звісно, на цей момент і всередині ЄС, і серед зовнішніх партнерів усі сходяться на формулюванні, що запропонована ініціатива Східного партнерства повністю виключає можливість членства в ЄС, але водночас усі причетні сторони чітко бачать, що Східне партнерство є альтернативою членству в ЄС. Однак це твердження не правильне в протилежному сенсі: бути державою-членом ЄС фактично не є альтернативою Східному партнерству. Україна нічого не виграє, думаючи інакше, тому що альтернатива Східному партнерству — стандартні відносини з країнами третього світу, такі як відносини ЄС з Чилі або Нігерією.
Для України не буде ніякої вигоди, навіть якщо вона відвернеться від Європейського Союзу. Варто визнати, Росія пропонує такі спокуси, як газ, нафту, вільну торгівлю та Євразійський економічний простір, але союз, який міг би зробити незалежний сучасний розвиток можливим, виглядає дещо інакше. Москва та Брюссель не просто відрізняються в баченні інтеграції, як це могло б бути в разі двох виробників автомобілів, які відрізняються лише кольором і незначними деталями. Росія створює єдність за допомогою тиску, Україна мала можливість відчути це декілька разів за останні декілька років. І навіть Олександр Лукашенко, не радикальний реформатор, не критично налаштований демократ, завдяки деяким випадкам у недавньому минулому був змушений зрозуміти, що всі угоди про вільну торгівлю нічого не варті, якщо мешканці Кремля гарячкують. Спроба управляти курсом, поєднуючи незалежну модернізацію з партнером, є катанням на «американських гірках». Роблячи різкі рухи вгору або вниз, наприкінці ви повертаєтеся в пункт, з якого вирушали.
Натомість Європейський Союз докладає своїх сил заради позитивних стимулів. Він намагається підтримати своїх партнерів у подоланні ними незалежного шляху політичних, економічних і соціальних реформ і заохотити особливо ті країни, які вирішують задачі й, таким чином, показують результат. У цьому поняття інтеграції докорінно відрізняється від того, як його розуміють російські лідери. Об’єднана Європа має добровільну природу й шукає рішення не за допомогою сили, а через компроміс і співпрацю. Цей метод добре й чимало служив державам-членам ЄС за минулі п’ять десятиліть. ЄС не зберігає своїх партнерів у своєму таборі за допомогою сили, тільки через умови співпраці. Те, як серйозно ЄС відповідає за свої пропозиції, можна буде, втім, побачити в Києві, якщо там нарешті почнуть переходити до справи. Реформи в Україні потрібні не для того, щоб сподобатися ЄС, а щоб сприяти цій чудовій країні з її великим потенціалом. ЄС і може, й хоче бути партнером у цьому. Те, як взаємні відносини розвиватимуться в довгостроковій перспективі, й чи може це одного разу привести до того, що Україна стане державою-членом Європейського Союзу, не можна нині передбачити. Наразі й у подальші хвилини... її вступ не є на порядку денному. І Україна не готова до вступу, і ЄС не в змозі прийняти нового члена. Для обох сторін було б краще не гаяти часу і не витрачати марно енергію на обговорення цієї химери, а перейти до вирішення нагальних задач. Якщо найближчими роками нам дійсно вдається налагодити спільну торгівлю, послуги й мобільність ринку праці, що можливо зробити за допомогою Договору про асоціацію, то ми багато чого досягнемо — й у багатьох людей буде краще життя.
Екарт Д. ШТРАТЕНШУЛЬТЕ — директор Європейської академії, Берлін, спеціально для «Дня».
