Ні цензура, ні ГУЛАГ не зуміли заглушити інтелектуального життя в Росії. Свідченням цього є геній Ахматової, Мандельштама, Шостаковича, Пастернака і Прокоф’єва, які творили великі твори навіть серед кошмару сталінського режиму. Усвідомлюючи цю невикорінюваність, російські лідери завжди прагнули утримати ЗМІ під своїм контролем, а артистів — на своєму боці. Газети затягували ремені, а артисти часом відповідали на палкі обійми. Пушкін, наприклад, сказав якось, що: «Я не лещу, коли виспівую похвали моєму Цареві». Навіть Мандельштам, хоч і під тиском, але написав «Оду Сталіну», що однак не уберегло його від ГУЛАГУ і смерті.
Ленін, Хрущов, Брежнєв, Горбачов — усі вибудовували своє правління на підтримці російської інтелігенції. Однак, коли комунізм розвалився, Єльцин спробував розвернути російську інтелектуальну енергію в бік грошей і засобів масової інформації. Висока культура була залишена Кремлем напризволяще — виживати або гинути своєю власною смертю. Інтернет і засоби масової інформації, а не поезія мали стати каталізатором розгортання російського громадянського суспільства.
У січні Володимир Путін, вступаючи на посаду президента, поклявся відродити моральний дух російського народу, його славу і міжнародну пошану. Для досягнення цієї мети він вирішив відновити високу культуру на позиції першості в російському житті і поставити засоби масової інформації на своє (політично) раболіпне місце. Якщо такі генії, як Солженіцин і Сахаров, допомогли зруйнувати СРСР, то Путін, схоже, вірить, що інші артисти й мислителі зможуть відродити минулу російську Велич. Однак політика в Росії ніколи не була справою Величі — лише контролю. І оскільки засоби масової інформації — це ключ до політичного контролю, видається майже природним те, що Путін прагне управляти ними прямішим способом.
Справдi, за півроку на посаді обраного президента Путін виступив великим сподвижником російської культури в усіх її виявах: кінематографії, літературі, музиці, архітектурі й науці. Засоби масової інформації завдяки своїй політичній дієвості, схоже, відлучені від цієї ніжної турботи.
У росіян арешт Гусинського викликає зловісне почуття дежа вю. Сталін також виступав як «кращий друг радянських лінгвістів, атлетів, дітей» тощо, але найвищою мірою як «друг» письменників, композиторів, поетів і художників», а газети та інші засоби масової інформації він тримав у залізному кулаці.
Звісно, сталінська дружба довела Мандельштама до могили, а Пастернака, Шостаковича і Булгакова — до повної ізоляції. Йосип Віссаріонович після перегляду фільму за романом «Біла Гвардія» у своєму улюбленому Московському художньому театрі неодноразово телефонував Булгакову, щоб висловити йому своє захоплення. «Михайле Панасовичу, Сталін біля телефону»,— раптом лунав голос з телефонної трубки, примушуючи автора завмирати вiд жаху. З Шостаковичем Сталін обговорював необхідність писати більше пісень, аніж симфоній, особливо для кіно. «Не можна недооцінювати ідеологічного ефекту кінематографії — 120 мільйонів чоловік можуть стати глядачами», — додав Сталін.
Нова «диктатура закону» Володимира Путіна, схоже, намагається зіграти старою «картою культури» своїх попередників «порядку і закону». Слава Богу, досі залучення Путіна в культурне життя виливалося в менш грандіозні й лякливі форми. Зрештою, Гусинського заарештовано у сяйві спалахів фотокамер, а не відправлено до ГУЛАГУ в темряві ночі. Однак ця м’якість може бути результатом того, що демократично-капіталістичне правління нині може собі дозволити свої власні форми контролю на місці радянської цензури. Держава Путіна впливає на редакторів, видавців і власників театрів шляхом підвищення орендної плати, за допомогою аудиту, податків або навіть застосовуючи законодавство з контролю за протипожежними заходами або санітарними умовами, щоб закрити офіси небажаних журналів, театрів або кіностудій.
Мета Кремля полягає в розчленуванні й ізоляції. Великі голоси можуть говорити, але ці голоси мають бути самотніми; за хором думок, провідником яких є засоби масової інформації, необхідно наглядати, перевіряти і при необхідності контролювати, якщо вони дуже вже виходять за рамки. Арешт Гусинського скидається на знак того, що старі батоги ще можна витягти з комор.
Різне поводження з майстрами культури і медіа-баронами поки що виправдовує розрахунки Путіна. Нещодавно Микита Михалков, режисер фільму «Втомлені сонцем», нагородженого Оскаром; піаніст і президент російської Академії мистецтв Микола Петров; співак і композитор Олександр Градський та інші вершки російської інтелігенції при зустрічі з пресою в Москві виступили на захист путінської стратегії в Чечні. «Коли нація мобілізовує свої сили для досягнення якоїсь мети, це накладає певні зобов’язання на кожного, включаючи пресу», — заявили вони в письмовому зверненні. Подібним сентиментам Сталін був би сердечно радий. Володимир Гусинський, можливо, став першим, хто відчув межі свободи і глибину цих зобов’язань.
