Для всіх, хто ще сумнівався в тому, що являє собою Путін, такої загадки більше не існує. Його дії впродовж цього тижня свідчать про те, що він — новий російський автократ. Усе просто й зрозуміло: він — цар.
Сім років, протягом яких Путін перебував при владі в Кремлі, були часом суперечливих сигналів. З одного боку, він здається освіченим і динамічним лідером, що сповідує ідею модернізації Росії. З другого боку, за допомогою військово-промислового комплексу КДБ — «силовиків» — він систематично послабляв або знищував будь-який контроль над власною владою, водночас зміцнюючи здатність держави порушувати конституційні права своїх громадян.
Цього тижня Путін сказав партії «Єдина Росія», що поставить своє ім’я першим рядком у списку кандидатів від цієї партії на парламентських виборах, призначених на 2 грудня, що може дозволити йому стати новим прем’єр-міністром Росії після президентських виборів у березні 2008 року. Звісно, за його словами, Росія повинна буде обрати на посаду президента «порядну, компетентну, ефективну й сучасну людину, з якою можна буде працювати в тандемі». Але насправді це означає, що Росія повинна буде обрати президента, обраного Путіним для того, щоб виконувати його накази.
Якщо цей сценарій реалізується, це буде сумним днем для Росії, але не тому, що Путін залишиться при владі, що було давно відомо всім у Росії. Дійсно, Путін зосередив у своїх руках більше влади, ніж будь-хто в пострадянській історії Росії. Але більшість росіян вважає його чудовим лідером, ставлячи йому в заслугу перехід країни від банкрутства й відчаю єльцинської епохи до багатства й процвітання всього за сім років. Опитування громадської думки свідчать, що його дії підтримують понад 70% росіян.
Варто визнати, що Путін дотримується суперечливих поглядів. Він одночасно виступає на підтримку багатопартійної демократії й централізованої влади. Він є прихильником вільної економіки, але хоче, щоб держава могла контролювати, як розподіляється багатство й хто має з того зиск.
Як і їхній президент, більшість росіян не бачить протиріччя між підвищенням рівня життя й міжнародного статусу їхньої країни з 1990-х років і послабленням демократичних інститутів. Звісно, формальні інститути демократії в Росії залишаються на місці, але за відсутності вільної преси, незалежної судової влади й вільних виборів у регіонах (де владу захопили ставленики Кремля, як Рамзан Кадиров у Чечні) від них залишилася лише зовнішня оболонка. Росіяни швидше вважатимуть за краще мати «батька нації», незалежно від титулу, чи то царя, чи генерального секретаря, чи президента або прем’єр-міністра, ніж дотримуватися законів і правил. У розумінні цього й полягає політичний геній Путіна.
Навіть якщо Путін і знайшов спосіб вберегти владу без внесення поправок до конституції — можливість, що безкінечно обговорювалася в поріділих лавах російських демократів, — недемократична суть його стратегії очевидна. Перехід з однієї високої посади в Кремлі на іншу в Білому домі (будинок російського парламенту) — всього лише формальність. Путін буде царем незалежно від його офіційної посади.
Що дозволить цьому плану спрацювати, це те, що, як будь-який хороший агент КДБ, Путін є майстром зі створення видимості. Хтось сказав, що президентська демократія лише посилює тенденцію російської політичної культури надавати перевагу правителям із «сильною рукою», тоді як парламентська система дозволила б більш «горизонтальний» розподіл влади. Тож майбутній прем’єр-міністр Путін зможе сказати — гей, моє правління грунтується на ультра-демократичній італійській парламентській моделі. Що може бути демократичнішим?
Але якщо Путін, який присвятив сім років «вертикалізації» влади відновленню стабільності й гордості, втраченої за єльцинської «демократизації» Росії, дійсно хоче зробити добро для своєї країни, він мусить піти шляхом Єльцина й зійти зі сцени. Оскільки уроком довгих років комуністичного правління є те, що жодна людина або партія не мають достатньо знань для того, щоб управляти сучасною економікою. Лише демократичні системи й вільні ринки посилають сигнали, необхідні урядам, щоб діяти ефективно.
Зрештою, благо демократичних структур полягає в їхній передбачуваності. Лише росіяни з їхньою прихильністю до правління сильної особистості все ще наполягають на важливості ролі особистості в історії. І навпаки, в успішних демократіях вважається, що незамінних немає. Після 11 вересня 2001 року чимало жителів Нью-Йорка прагнули, щоб тодішній мер міста Руді Джулліані залишився на своїй посаді. Але демократія вимагала виборів, і багато людей сьогодні стверджують, що нинішній мер Майкл Блумберг перевершив Джулліані у справі відродження міста.
Тож, якщо Путіну небайдужа Росія, він має відмовитися від свого царського уявлення про владу й піти зі своєї посади і взагалі з політики. Як інші демократичні лідери, він може знайти собі місце в приватному секторі, подібно до Герхарда Шредера, або ще краще — писати книжки й допомагати жертвам цунамі, як Білл Клінтон, або ж стати захисником довкілля, як Михайло Горбачов.
Але це, напевно, означає просити занадто багато від колишнього агента КДБ Путіна, для якого не існує різниці між втратою влади й гідним відходом від влади.
Ніна ХРУЩОВА — викладач міжнародних відносин в Університеті Нью Скул у Нью- Йорку й запрошений співробітник Інституту гуманітарних наук у Відні. Її книжка «Imagining Nabokov: Russia Between Art and Politics» (Уявлення про Набокова: Росія між мистецтвом і політикою) буде опублікована восени цього року.
