Ідея автора статті — не така оригінальна, як її висновки. Президент США Буш тут втілює собою нічим не контрольоване прагнення до світового лідерства, президент Росії Путін — єдина можлива цьому противага. Насправді все, очевидно, не так просто. Ані США, ані Росія зі всією очевидністю не бажають поновлення минулого протистояння, і різного роду заяви все частіше нагадують елементарний блеф зі спробами виторгувати собі преференції. Крім того, Росія зовсім не готова суперничати iз США і Західною Європою за економічними параметрами, і вона прагне не ізолюватися, а інтегруватися у світові економіко-політичні механізми та структури безпеки. Проте захисників месіанства різного роду все ще вистачає і в Росії, і на Заході. Та й самі проблеми, порушені статтею Ніни Хрущової, аж ніяк не надумані. Ймовірно, мова повинна йти не про противаги (політика стримувань і противаг свого часу призвела до світових воєн), а про щось інше в якості парадигми нової системи міжнародних відносин. У такому разi стаття має змусити багатьох замислитися.
З неослабною наполегливістю впроваджує президент Росії Володимир Путін свої дипломатичні ідеї світового значення. Або великі держави підуть на укладення нових угод з питань безпеки та контролю над озброєннями, за яких всі зможуть жити спокійно, або світ захлесне нова хвиля нестабільності та гонки озброєнь, говорить президент Росії. Природним висновком з такої постановки питання є наступне: або НАТО трансформується у нову структуру безпеки, прийнятну для Росії, або взаємні підозри знову розділять Європу, і витрати на оборону перевищать реальні потреби.
Дипломатичні ідеї Путіна не відповідають ані репутації апаратника КДБ, що склалася у нього на Заході, ані репутації прихильника жорсткого курсу в питаннях оборони, набутій під час війни в Чечні, всередині країни. Дійсно, заяви Путіна про можливий вступ Росії до НАТО, зроблені через невеликий проміжок часу після бомбардування Югославії літаками Альянсу, прозвучали як грім серед ясного неба для жителів Росії. «Як ми можемо вступити в НАТО після цього?» — питали прості росіяни.
На Заході таке припущення викликає лише посмішку. Росія — член НАТО? Абсурд. Однак з боку Путіна це не жарт і не абсурд. Настирливо і терпляче формує він чітке бачення того, яким з погляду безпеки має бути світ після закінчення Холодної Війни і робить це, незважаючи на висунення найбільш революційної пропозиції, з якою стикалася міжнародна дипломатія з часів Сталіна та Мао.
Що ж це за пропозиція і хто революціонер? «Хто» — здогадатися легко. Пропонуючи створити в США систему протиракетної оборони на випадок раптової атаки, президент Буш робить замах не тільки на договір тридцятирічної давності про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), не тільки на основи контролю над озброєннями, але й на саму міжнародну безпеку, на дипломатію загалом.
Суть аргументації Буша полягає в тому, що договори та детальні угоди з питань контролю над озброєннями є зайвими у світі, де Росія та США більше не ворогують одне з одним. Ретельне регулювання політичної рівноваги необхідне, коли йдеться про супротивників, наполягає адміністрація Буша. У відносинах між друзями вистачить неформального розуміння того, що бажано для людей.
Звичайно ж, це не так. Значення угод з питань безпеки як для стабільних демократичних держав Європи та Америки, так і для новоутворених демократій на кшталт Росії, або ж для країн з диктаторським режимом, таких, як Китай, полягає в більшій передбачуваності розвитку подій, меншій необхідності в припущеннях і, отже, в зниженні ризику початку війни. Більше того, договори підписуються не тільки тому, що надають їхнiм учасникам певні норми поведінки та засоби контролю, але й тому, що країни, котрі не увійшли в договір, виграють від знання того, чого вони мають чекати.
Зовнішні вигоди, які є результатом таких контрактів, як міжнародні договори, економісти називають «ефектом репутації». Значущість цього ефекту полягає в тому, що не тільки самі учасники виявляються пов’язаними договором, але й ті, хто залишився за його рамками, можуть розраховувати на передбачуваність поведінки сторін, що підписалися. Відвертість дипломатичних операцій, що досягається у такий спосіб, дає можливість легше виявляти і виправляти відступи від умов договору. І ніхто не залишається ображеним, оскільки умови відомі всім.
Президент Буш та його команда хочуть покласти цьому край. Договори з питань контролю над озброєннями — не єдині, які вони хочуть анулювати, це стосується міжнародних угод взагалі. Міжнародна угода з питань глобального потепління, укладена в Кіото, може зажадати жертв від американців, що споживають дуже багато енергії? Не допустімо цього. Постійний міжнародний суд може насмілитися пред’явити американським солдатам або чиновникам звинувачення у військових злочинах? Не дамо ООН створити такий суд. Міжнародна угода про заборону ядерних випробувань може обмежити створення нових видів зброї американськими військовими? Не підпишемо неї. Те ж саме стосується й Міжнародної конвенції з питань бактеріологічній зброї. Навіть Міжнародну угоду з питань контролю над торгівлею ручною вогнепальною зброєю було розцінено як неприйнятну для американців, яким здалося, що вона ображає їхнє «право на носіння зброї».
Але головна мета адміністрації Буша — це необмежена дипломатична свобода. Звичайно, США і надалі братимуть участь у багатосторонніх угодах, але тільки коли це буде відповідати їхнім інтересам. У своїй промові минулого тижня директор з питань політичного планування держдепартаменту США Річард Хаас навіть дав визначення такому підходу: мультилатералізм а la carte. Створюється враження, що під керуванням президента Буша міжнародна дипломатія здається Америці чимось на кшталт шведського стола, де вона може вибирати, яких міжнародних правил їй хочеться дотримуватися, а які можна ігнорувати.
Беручи до уваги переважаючу потужність США на сьогодні, більшість країн світу вважають такий підхід надзвичайно самовпевненим, в той час як інші, такі, як Китай, вважають його просто небезпечним. Однак для адміністрації Буша така свобода є пріоритетним завданням. З презирливою посмішкою на обличчі Буш і його радники готові піддати світ найбільшому ризику для її досягнення.
Для чого ще потрібна національна протиракетна оборона як не для отримання більшої свободи? Зрештою, звичайні стримуючі засоби все ще залишаються чинними. Справдi, лідери всіх можливих «ворожих держав» знають, що застосування ядерної або біологічної зброї проти Америки призведе до знищення їхнього народу. Війна в Персидській затоці десять років тому наочно продемонструвала це. У Саддама Хусейна були і ракети, і смертоносна біологічна зброя, однак він не застосував їх, зупинений, хоча й не висловленою відкрито, погрозою колишнього держсекретаря США Джеймса Бейкера, що США, у свою чергу, вживуть будь-яких необхідних заходів, включно з використанням ядерної зброї.
Дипломатія в тому вигляді, в якому вона представляється Бушу, призведе лише до беззаконня та свавілля влади. Таке поєднання зазвичай асоціюється з деспотизмом, який, у свою чергу, можна охарактеризувати як анархію правителів, що зневажають закони. Сьогодні лідер наймогутнішої демократичної держави світу прагне до абсолютної свободи від будь-яких обмежень. Наш світ став дивним місцем, де єдиною людиною, що реально протистоїть протизаконним прагненням, є колишній агент КДБ.
