Волелюбні лідери європейських країн із гордістю говорять про нову еру співпраці з Росією. В Берліні хваляться «особливими відносинами» з Москвою й перш за все досягненнями в реалізації гігантських енергетичних проектів із російською газовою монополією «Газпром». Італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі був у Санкт-Петербурзі на святкуванні 59-річчя свого «друга» Володимира Путіна. У Парижі просуваються переговори про продаж ультрамодерних вертольотоносців класу «Містраль».
У той же час у Москві й усюди в Росії журналісти, демократи й інші дисиденти піддаються дедалі жорсткішим гонінням. 31 січня 2009 року міліція затримала близько десяти осіб під час мирних зборів на підтримку свободи... зборів. Учасники акції закликали уряд дотримуватися статті 31 Конституції РФ, яка гарантує «право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги й демонстрації й пікетування». Відповідь виявилася жорсткою.
На тих журналістів, які дозволяють собі критичні зауваження на адресу влади, негайно починають тиснути. Ті, хто не бажає згодовувати суспільству «патріотично» оброблену інформацію, ризикують накликати на свою голову щось більше, ніж судове переслідування. 2009 року було вбито понад десять журналістів, правозахисників та опозиціонерів. Заткнувши рота критикам своєї політики на Кавказі, уряд Володимира Путіна йде в наступ на недоброзичливців за кордоном. У першу чергу це стосується тих, хто дозволяє собі (який жах!) робити це російською мовою. При цьому доводиться із жалем визнати, що така ініціатива знаходить підтримку й у самій Європі.
Першою жертвою розпочатої Путіним за допомогою західних «друзів» цензурної війни став «Перший Кавказький». Цей молодий кавказький телеканал російською мовою працював до недавнього часу на всю територію пострадянського простору. Наприкінці січня європейський оператор Eutelsat виключив бунтівний канал із сигналу, що транслюється на російські «тарілки».
Причину розриву партнерства з «Першим Кавказьким» зрозуміти нескладно: 15 січня Eutelsat підписав великий контракт із російською компанією «Интерспутник». Eutelsat, що капітулював перед вимогами Москви, дав чітко зрозуміти: російськомовний канал, що заперечує лінію Кремля, не може вести мовлення в Росії. Навіть якщо його офіси й студії розташовані за кордоном. Навіть якщо він підписав контракт з європейським оператором.
Проте фінансований російським урядом англомовний телеканал Russia Today не наразився на аналогічні перешкоди на Заході. Цей «офіційний» канал запустив у США та Великій Британії рекламний ролик, у якому обличчя Барака Обами поступово перетворюється на зображення Махмуда Ахмадінежада. З боку європейських демократій не пролунало жодних заперечень, і Russia Today може продовжувати згодовувати західним глядачам пропаганду, яка вже стала бичем сучасного російського телебачення. Зате будь-який «незгодний» російськомовний канал негайно оголошується немислимою провокацією.
Закриття «Першого Кавказького» європейським підприємством — це, звісно, трагічний і непоодинокий випадок. Великий путінський проект зі зміцнення «вертикалі влади» всередині країни та повернення до військового імперіалізму за кордоном спирається на згоду й пособництво частини європейців. Наприклад, французький уряд готовий продати Росії один або декілька бойових кораблів класу «Містраль». При цьому російські військові не робили таємниці зі своїх планів щодо нового судна. «Такий корабель дозволив би Чорноморському флоту виконати своє завдання (вторгнутися до Грузії) за 40 хвилин замість 26 годин», — заявив у вересні 2009 року адмірал Володимир Висоцький.
Трохи менше ніж рік тому, коли російські танки займали частину території Грузії, генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер говорив про неможливість вести «справи з Росією, наче нічого не сталося». Сьогодні російські війська досі не повністю покинули Грузію, порушуючи розроблений Ніколя Саркозі договір про припинення вогню, проте НАТО (так, і воно теж) говорить про свій намір «укріпити» відносини з режимом Путіна.
О ні, європейські лідери аж ніяк не відмовчуються, дивлячись на те, як Москва затикає рота опозиційним ЗМІ, усуває неугодних журналістів і залякує сусідів: вони заявляють про прагнення зміцнити зв’язки з російською владою.
А взагалі, їм слід було б відстоювати свободу слова й захищати опозиційні ЗМІ, провідників цієї свободи. Розпочати варто з нагадування європейським компаніям, що вони не зобов’язані ставати інструментами путінської цензури. Лідери європейських країн мають показати, що в XXI столітті не можна безкарно займати територію іноземних держав. Це стосується жорсткої політичної позиції й обережності в торгівлі зброєю. На кону стоїть свобода громадян Росії та сусідніх країн, а також здоровий глузд і честь Європи.
