Президент Володимир Путін перетворив парламентські вибори в Росії на референдум про продовження свого правління й переконливо переміг. Але тоді як він відмовляється розкрити свої плани щодо збереження влади після закінчення його президентського терміну навесні наступного року, його економічна політика зрозуміла.
Найдивнішим у цих виборах у Держдуму було те, що Путін втратив самовладання. Він передав куті меду з публічними виступами, які були однаково агресивними й туманними. У своїх промовах він критикував Захід і «хаос» 90-х, що нагадувало його гнівні промови проти чеченських терористів 1999 року й олігархів 2003 року.
Кремль відмовився від демократичних процедур, контролюючи допуск до участі у виборах політичних партій і їхніх кандидатів, тоді як «Єдина Росія» Путіна монополізувала висвітлення в засобах масової інформації. Активістам від опозиції не було дозволено проводити передвиборну кампанію, і їх часто заарештовували, тоді як підконтрольний Кремлю суд відхиляв їхні скарги. Людей масовим залякуванням примусили голосувати за «Єдину Росію». Незалежні спостерігачі не були допущені на вибори.
У результаті нова Державна Дума була не стільки обрана, скільки призначена. Їй не вистачає легітимності, а її членів ніхто не знає. Але легітимність самого Путіна теж була підірвана таким масштабним обманом. На його єдиній «масовій» зустрічі з виборцями в Москві зібралося не більш як 5000 людей. Головне питання полягає в тому, наскільки авторитарним він стане після цих виборів і чи ослабить його ця жалюгідна передвиборна кампанія.
Політику Путіна легко зрозуміти, якщо усвідомлювати, що його дії зазвичай суперечать його словам. Під час свого першого терміну Путін був авторитарним реформатором, здійснивши серйозні ринкові реформи, як, наприклад, запровадження єдиного 13% податку на прибуток. Але під час другого терміну Путін уже був просто авторитарним, не провівши жодної гідної уваги економічної або соціальної реформи. Експропріація нафтової компанії «Юкос», що оцінювалася в $100 мільярдів, була знаменною подією, після якої почала зростати корупція.
Путін встановив суто особисту диктатуру. Він управляє за допомогою президентської адміністрації та конкуруючих один одного секретних органів без ідеології або партії. «Єдина Росія» — це не більш як група державних чиновників. Він ослабив інші державні установи, зосередивши владу у своїх руках.
Особиста авторитарна влада рідко продовжує існувати без свого фундатора. А оскільки Путін створив надміру централізований режим, який не може існувати без нього, він має залишитися президентом. Закон не має значення, оскільки він завжди може наказати конституційному суду затвердити його на третій президентський термін.
Режим Путіна можна описати як об’єднання кланів, що складається з підконтрольних державі корпорацій, таких, як «Газпром», «Роснефть», «Внешторгбанк», «Рособоронэкспорт» і «Российские железные дороги», а також органів безпеки. Соратники Путіна по КДБ, зазвичай із Санкт-Петербурга, контролюють ці організації й отримують від них величезні відкати. У той же час Путін потурбувався про те, щоб вони всі ненавиділи один одного й потребували його як арбітра або хрещеного батька.
У сенсаційному інтерв’ю напередодні виборів у російській газеті «Коммерсант» один з цих раніше невідомих менеджерів КДБ пояснив, як вони використовують державне здирство проти приватних підприємств, аби здійснити свою «оксамитову реприватизацію» за допомогою нальотів на корпорації з боку держави. Згідно з даними Європейського банку реконструкції та розвитку, частка ВВП, виробленого в приватному секторі, скоротилася з 70% до 65% за Путіна. І процес ренаціоналізації шляхом здирства, швидше за все, лише прискориться.
За цією ренаціоналізацією стоїть не ідеологія, а простий цинізм: її метою є створення джерел прибутку для високопоставлених кремлівських чиновників. Хоча корупція поступово скорочується у більшості країн колишнього Радянського Союзу, вона зросла в Росії з 2004 року, ставши більш раціоналізованою й концентрованою. Жоден зі ставлеників Путіна в КДБ не був заарештований або навіть понижений у посаді.
Тоді як ренаціоналізація набирає обертів, зміст публічних виступів на тему економіки змінився й перетворився на статистику. Путін сьогодні є прихильником протекціонізму, державного втручання й субсидій. У такому кліматі не можна чекати прогресивних структурних реформ.
Донедавна Росія проводила захоплююче консервативну макроекономічну політику при величезних бюджетних надлишках і активному сальдо поточного платіжного балансу. Вона виплатила свій зовнішній борг і створила резерви іноземної валюти в розмірі $450 млрд.
Однак перед виборами в Держдуму Путін поставив під загрозу цей останній оплот відповідальної економічної політики. Наразі найбільшою економічною проблемою Росії є інфляційний тиск, зокрема, пов’язаний зі зростанням цін на продовольство. Зростання цін на продукти харчування є міжнародним явищем, а головними рушіями інфляції в Росії є активне сальдо поточного платіжного балансу й значні припливи капіталу. Але російський уряд більше не намагається пом’якшити вплив цих чинників, а переслідує інфляційну політику.
Протягом останнього року кредитногрошова політика була досить м’якою, а перед виборами в Держдуму уряд виділив величезні суми на пенсії й інші соціальні трансферти. Не дивно, що інфляція зроста з 7% минулої весни до 11% сьогодні й може досягнути 15% навесні наступного року.
Звісно, кредитногрошова й фінансово-бюджетна політика мають бути посилені, що складно зробити, коли Путін старається завоювати підтримку населення. Він міг би лібералізувати обмінний курс і дати йому піднятися, але він не робить навіть цього. Замість цього він використовує стару радянську тактику: Путін встановив неофіційний контроль над цінами, який не може протриматися довго в приватизованій економіці.
Головними рушіями економічного зростання Росії все ще є мудрі ринкові реформи, проведені в 90 х і під час першого президентського терміну Путіна, нарівні з високими цінами на нафту й газ. Але тоді як зростання зупиниться ще не скоро, економічний успіх Росії дедалі більше залежить не тільки від високих цін на нафту й газ, а й від їхнього подальшого підвищення.
Отже, головне питання щодо економічної політики третього терміну правління Путіна полягає в тому, як швидко вона деградує.
Андерс АСЛУНД — старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона. Його остання книжка називається «Капіталістична революція в Росії: чому ринкові реформи виявилися успішними, а демократія ні».
