Для всіх фінансових криз, що мали місце протягом останніх 20 років, чи то криза зовнішнього боргу 1982 року, мексиканська криза 1994 року, криза на фінансових ринках країн з економікою, що розвивається, 1997 — 99 років чи то криза, яку переживає сьогодні Туреччина та Аргентина, характерна одна відмінна риса, — усі вони охоплювали країни, що знаходяться на периферії світової економіки. Це послугувало причиною значної невідповідності в економічних і фінансових показниках. Тоді як на периферії одна криза змінювалася іншою, центральна частина вражала своєю стабільністю і процвітанням. Як пояснити таке явище і що можна зробити у подібній ситуації?
Історично склалося так, що фінансові кризи призводили до більшого регулювання, включаючи посилення ролі центральних банків та інших контрольних органів. У країнах, що складають ядро світової економіки, такі утворення вже досягли певного рівня розвитку, що дозволяє їм уникати фінансових негараздів на зразок проблем 1930-х років. Однак процес розвитку міжнародних основ регулювання відстав від глобалізації фінансових ринків. І дійсно, криза 1997 — 99 років може бути хоч би частково віднесена на рахунок передчасного відкриття доступу до ринків капіталу країн, що розвиваються, до того як їх фінансові інститути виявилися здатними впоратися з цим завданням.
Із часів кризи 1997 — 99 років особливе значення надавалося необхідності посилення регулюючих механізмів у країнах з ринковою економікою, що розвивається, тим часом, однак, послабшав міжнародний регулюючий механізм. Існує поширена думка про те, що «рятувальні пакети» МВФ фактично сприяли виникненню криз, створюючи те, що економісти називають «моральним ризиком» — упевненістю з боку учасників вільного ринку, що МВФ неодмінно прийде на допомогу країнам, що знаходяться в скрутному становищі, тим самим допомагаючи знайти вихід із становища інвесторам, які надали їм кредити. Рятувальні пакети МВФ, згідно з цією думкою, ослабили ринкову дисципліну, стимулюючи попит на безглузде, необгрунтоване надання позик.
У цьому аргументі є частка істини. Однак ринкові фундаменталісти помиляються, вважаючи, що усунення морального ризику — це все, що потрібно для створення міцної основи для міжнародної фінансової системи. Система істотно нахилена у бік центру (головним чином Сполучених Штатів), що займається регулюванням кредитно-грошової політики. Усунення морального ризику просто дозволить відобразити вже саме по собі невигідне становище знаходження на периферії у вартості та наявності капіталу. Що зараз і відбувається, хоч поки цього ніхто не визнає.
Під час кризи 1997 — 99 року та подій, що з'явилися після неї, МВФ різко змінив свою політику у ставленні до приватного сектора, почавши відмовляти у фінансовій допомозі, замість того, щоб надавати її. Вартість розподілу тягаря витрат було включено у ринкові ціни. У результаті премія за ризик при наданні фінансування країнам з економікою, що розвивається, значно зросла, тоді як при підрахунках відношення ризику до отриманої компенсації виявилося зміщення у бік невигідності інвестування в країни з економікою, що розвивається.
Зміна політики МВФ принесе успіх у запобіганні повторенню попиту на ринки країн з економікою, що розвивається, однак, вона уже створила проблему, що працює у протилежному напрямі: висока вартість і відсутність капіталу самі по собі є новою формою фінансового захворювання. Воно виявляється не тільки у нестачі іноземних портфельних інвестицій, але й у витоку внутрішнього капіталу, а також ставить вітчизняні компанії в периферійних країнах у явно невигідне становище щодо багатонаціональних корпорацій.
Зібравши разом позики на житлове будівництво, портфельні інвестиції і приватні кредитні потоки, можна зробити висновок про існування чистого витоку капіталу з країн із економікою, що розвивається, починаючи з 1997 року, що перетворився з позитивного розміром у 81.7 мільярдів доларів у 1996 році в негативний розміром у 104.7 мільярдів доларів у 2000 році. Цей витік погано компенсується притоками прямих іноземних інвестицій, що тільки злегка збільшилися, та державним фінансуванням. Приголомшуючий показник — 64% усього світового чистого експорту капіталу в 2000 році було направлено до Сполучених Штатів у пошуках кращих інвестиційних можливостей; для порівняння можна навести середній показник 1997 — 99 років — 35%.
Зрозуміло, що простого усунення морального ризику в глобальній фінансовій системі недостатньо, необхідні нові стимули для створення більш «рівного ігрового поля» та заохочення спрямування потоку капіталу в країни, що знаходяться на периферії. Такі стимули повинні прийняти форму кредитних поручительств та інших удосконалень у галузі кредитної політики, які посилили б вплив МВФ у справі запобігання кризам у майбутньому.
Загальні принципи очевидні: повинен бути кращим баланс між запобіганням кризі та втручанням з боку третьої особи, а також кращий баланс між запропонуванням країнам стимулів для проведення розумної політики та покаранням тих, хто цього не робить. Тут перетинаються дві основні мети: тільки за допомогою пропозиції певних стимулів МВФ зможе більш сильно впливати на економічну політику окремих країн до того, як ця країна звернеться до МВФ за допомогою в кризовій ситуації.
Для втілення цих принципів у життя я пропоную такі заходи:
МВФ повинен ввести рейтинг країн. Найвищі оцінки будуть означати автоматичний доступ країни до Надзвичайних кредитних ліній, а тримачі облігацій отримають гарантії, що у разі розгортання програми МВФ їхні вимоги будуть повністю задоволені. Це послугує серйозним підвищенням довіри до країни. І навпаки, країнам, котрі отримали низькі оцінки, МВФ заздалегідь дасть зрозуміти, що не має наміру брати участь у програмі без розподілу тягаря витрат між державним і приватним сектором. Як кажуть, нехай покупець буде пильним. Можуть також бути введені одна або дві проміжні оцінки, коли МВФ зможе наполягати на різній мірі розподілу тягаря витрат;
На основі Базельської угоди, яка встановлює визнані у всьому світі вимоги до рівня власних коштів для комерційних банків, рейтинг МВФ міг би бути перетворений у показник зміни потреби в капіталі.
Федеральний резерв, Європей ський центральний банк, «Бенк оф Інгланд» (Bank of England) та «Бенк оф Джапан» (Bank of Japan) могли б приймати біля своїх дисконтних вікон певні казначейські векселі, випущені ретельно відібраними країнами. Цей привілей може зберігатися для конкретних країн або ж використовуватися в особливо небезпечних ситуаціях.
Для того щоб зробити ці зміни ефективними, необхідно вирішити декілька правових питань. Наприклад, у цей час МВФ не має права наполягати на розподілі тягаря витрат, а також пропонувати захист, подібний до захисту під час банкрутства, проти судових позовів кредиторів у процесі реорганізації боргу (міністр фінансів Сполучених Штатів О'Ніл недавно висловив підтримку такому механізму).
Такі реформи нададуть МВФ та всім його учасникам більш ефективні засоби для запобігання міжнародним фінансовим кризам і зменшення економічних невідповідностей між країнами, що знаходяться у центрі глобальної економічної системи та на її периферії. Для їх здійснення нам, передусім, необхідно подолати заперечення ринкових фундаменталістів, які хочуть ліквідувати або зменшити роль МВФ.
