Коли глави двадцяти найбільших країн світу збираються на термінове засідання, як це щойно сталося у Вашингтоні, це свідчить про всю серйозність поточної глобальної кризи. Нарада не принесла великих результатів, за винятком прийняття рішення про поліпшення контролю і регулювання фінансових потоків. Що ще більш важливо, учасники наради взяли на себе зобов’язання щодо проведення тривалого процесу реформування світової фінансової системи.
Зрозуміло, ті, хто уявляли собі другу Бреттон-Вудську конференцію, були розчаровані. Проте первинна Бреттон-Вудська система також була розроблена не за один день; конференції 1944 року передували попередні переговори, що зайняли два з половиною роки — можливо, мінімальний термін, потрібний для вирішення питань такої ваги. Саміт «групи двадцяти», що недавно відбувся, був проведений за майже цілковитої відсутності попередньої підготовки.
Тепер перед нами постали три завдання. По-перше, для того, щоб зупинити обвал міжнародної фінансової системи, під неї потрібно підвести основу. По-друге, по відновленні системи потрібне створення нового регламенту, оскільки дотримання нинішнього, якщо його залишити без змін, тільки викличе подальші кризи. Знайти дієві пропорції змін буде нелегко. Протягом останніх 25 років світ кожні п’ять років опинявся у стані чергової кризи, кожного разу з незалежних на вигляд причин.
Трете завдання полягає в тому, щоб зосередитися на активності реального сектору економіки, покласти край спаду і надавати підтримку економічному зростанню, і, найголовніше, реформувати капіталістичну систему з метою зменшення її залежності від фінансової системи. Підтримку мають отримувати довгострокове інвестування і продуктивна робота, а не короткострокові вигоди і номінальний прибуток.
Дії щодо здійснення першого завдання вже робляться. Проте значні досягнення США і деяких країни Європи у відновленні кредитоспроможності банківської системи, можуть виявитися недостатніми. Зрештою, при відновленому зростанні економіки банкам будуть потрібні позичальники, а економічний спад примусив підприємців скорочувати інвестиції.
Питання розв’язання другого завдання поки залишається відкритим. Шляхи регулювання фінансових ринків залишаються предметом глибоких розбіжностей, у зв’язку з незліченними заборонами і значущістю поставлених на карту інтересів. Більше того, жоден аргумент не буде достатньо вагомим, якщо він не врахує взаємозв’язок фінансової системи і реального сектору економіки.
Основна складність розв’язання третьої задачі полягає в чіткому розумінні того, що саме відбувається в реальному секторі економіки. Деякі країни (Ісландія і Угорщина) перебувають в стані очевидного банкрутства. Деякі (Данія, Іспанія та інші) просто опинилися в небезпечній фінансовій ситуації. Фінансова криза є основною причиною їхньої слабкості.
Складність розв’язання всіх цих проблем викликана тим, що вони дуже довго назрівали. Зараз стає дедалі більш очевидно, що коріння поточної кризи сягає лютого 1971 року, коли американський президент Річард Ніксон вирішив розірвати зв’язок долара і золота. Доти зобов’язання Америки з підтримки золотого стандарту слугували підвалиною для загальносвітової системи фіксованого валютного курсу, яка, у свою чергу, була центральним елементом Бреттон-Вудської системи. Завдяки їй, значне зростання міжнародної торгівлі, підтримане стійкою системою ціноутворення, було нормою, і великих фінансових криз не виникало протягом 27 років.
Із 1971 року міжнародна фінансова система була надто нестійкою. Доба плаваючих курсів валют, що прийшла за скасуванням золотого стандарту, вимагала розробки продуктів, які могли б убезпечити міжнародну торгівлю від ефектів непостійності цін. Завдяки цьому зробилося можливим право продажу і купівлі цінних паперів, купівлі і продажу в кредит, і деривати всіх видів.
Ці нововведення розглядалися як показник промислового процвітання. Ціни були (в основному) стабілізованими, однак продовжували повільно, але неухильно зростати. Ринок для цих фінансових продуктів протягом 30 років виріс настільки, що змогли вони надавати чималі можливості для негайного прибутку, і це стало потужним стимулом, який прилучає учасників ринку до участі в дедалі більших кількостях операцій.
Протягом цього періоду капіталізм — безперебійна і успішна система 1945— 1975 рр., яка підтримує швидкий темп зростання, низький рівень безробіття і відсутність фінансових криз — став занепадати. Держателі акцій, за допомогою пенсійних фондів, арбітражних (або хедж-) фондів, і інвестиційних фондів, перетворилися на добре організовану структуру, що перейняла управління компаніями в розвинених країнах. (Під їхнім тиском, проведення дедалі більшої кількості операцій стало здійснюватися «стороннім виконавцем»).
У реальному обчисленні, рівень заробітних плат перестав підвищуватися (дійсно, середній розмір заробітної плати в США залишався практично незмінним протягом 25 років), і зростаюча частина трудової сили (на сьогодні 15%) залишалася без постійного місця роботи. Розпочався повсюдний спад частки заробітної плати і доходу щодо ВВП. У результаті рівень споживання знизився, нестійка трудова зайнятість виросла і рівень безробіття перестав знижуватися.
За таких умов верхні шари середнього класу розвинених країн були вимушені дедалі частіше вдаватися до здобування доходів із капіталу, замість того, щоб поліпшувати свої життєві умови за допомогою продуктивної праці. Це сприяло розвитку нерівності, і призвело до того, що погано регульована фінансова система захопила владу над всією економікою загалом, дестабілізуючи реальний сектор за допомогою безповоротного ослаблення його здатності протистояти зовнішньому шоку.
Поточна криза ознаменувала кінець доби зростання економіки, що стимулюється виключно кредитом. На те, щоб розплутати вузол, в якому опинилася економіка завдяки самовпевненості фінансового сектору, потрібен час. Але, незважаючи на це, «група двадцяти» поклала початок обговоренню цих корінних питань. Сьогоднішній спад триватиме довгий час, однак це зобов’яже кожного поміркувати над його корінними причинами.
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції та лідер Партії соціалістів, є членом Європарламенту.
