Будь-яка реальна модернізація в Росії неминуче виявиться революцією. Просто тому, що нинішня влада принципово є охоронною, стабілізаційною й реставраційною. Вона повернута назад, а не вперед.
Більше того, модернізаційний ресурс нації багато в чому завдяки жахливому комуністичному експерименту, що забрав у Росії майже все ХХ століття та мільйони життів, украй малий. У Росії майже немає самих суб’єктів модернізації.
Введена президентом Росії в політичну повістку тема модернізації супроводжувалася в нього майже революційною за теперішніх часів мрією: в статті «Россия, вперед!» він, не називаючи, проте, термінів, по суті, позначив необхідність заміни суверенної демократії демократією змагальною. При цьому загальний контекст міркувань російської влади щодо модернізації суто еволюційний. Усе треба робити повільно й обережно, щоб уникнути революційних потрясінь.
Але така заміна — з реальною багатопартійністю, свободою ЗМІ, формуванням уряду й висуненням кандидатів у президенти відповідальними партіями, а не в результаті залаштункових торгів надпартійної правлячої верхівки — сама по собі виглядає революційним потрясінням основ. Притому що без неї ніякої модернізації не вийде.
Дмитро Медведєв поки, прямо скажемо, не дуже схожий на революціонера зверху.
Він публічно заявляє, що йому «комфортно» працювати з Путіним (як-не-як 17 років разом, небагато подружніх пар можуть похвалитися таким стажем за наших емансипованих часів). За півтора року президентства він не ухвалив жодного політичного рішення, яке суперечило б путінській епосі й путінському стилю. Зрештою, він узагалі є президентом за дорученням, поставленим Путіним і його оточенням. Тому будь-яка його самостійна антипутінська дія буде прямим порушенням «корпоративної етики», того негласного кодексу поведінки, який владна корпорація досі цінить значно вище за здоровий глузд або інтереси країни.
Проблема в тому, що тоталітарні й авторитарні режими в сучасному світі в принципі не здатні створювати інновації — щонайбільше вони можуть слугувати джерелом дешевої робочої сили й місцями розміщення екологічно шкідливих виробництв. Ступінь глобалізації економіки, інформації, науки, технологій така, що закриті режими можуть щонайбільше копіювати чужі зразки із запізненням або продовжувати раз за разом «відкривати велосипед». Іншими словами, в жодній країні з інноваційною економікою сьогодні немає «національного шляху розвитку» в політичному сенсі. Це абсолютно схожі в базових принципах демократичні держави без жодного винятку.
Улюблений для багатьох російських чиновників і обивателів китайський приклад тут не діє. Китай не створює інновацій, а його бурхливий розвиток відбувається тільки там, де найвищою волею дана відносна економічна свобода, — в особливій зоні Шеньчжень або в Шанхаї, а не в уславленій чаєм і кухнею провінції Сичуань.
У Росії ж досі суперечка між національною специфікою й універсальними принципами політичного устрою незмінно закінчувалася перемогою національного. Навіть у випадку з петрівською й сталінською квазімодернізаціями, що супроводжувалися традиційним для країни тотальним політичним насильством держави над населенням і, зрештою, призводили до ще більшого відставання Росії від тих країн, де діяли універсальні економічні й політичні свободи.
Саме тому модернізація в нас почнеться не раніше того часу, коли у свідомості спочатку еліти, а потім і переважної більшості населення переможуть універсальні демократичні цінності.
Адже наша «суверенна демократія» насправді є фікцією не лише тому, що в Росії немає реальних партій, президент фактично призначається, а не обирається й усі політичні рішення ухвалюються вузькою групою людей, з яких населенню відомі лише прізвища Путін і Медведєв. У Росії, що набагато сумніше, взагалі немає механізму розвитку держави. Путін побудував режим, який свідомо виключає активну участь громадян у житті країни. Але без громадян модернізацію не проведеш: наказати винайти, впровадити, продати й купити неможливо. Не потрібна модернізація й еліті: по-перше, вона давно фактично живе на два доми (причому другий якраз на демократичному Заході, а не у Венесуелі, або Ірані), по-друге, заточена на те, щоб охороняти нажите, а не розвивати країну.
Нинішній режим не може здійснити економічну революцію, а страх політичної майже однаково великий у російському суспільстві й у владі: колишні «революції знизу» в Росії оберталися кров’ю й іще більшим посилюванням режиму.
Тож революцію — якщо, звісно, російська влада дійсно хоче бачити свою країну сучасною, комфортною, багатою, цивілізованою — доведеться робити з усіх сторін. Зверху, знизу, збоку. Якщо вже заводити демократію, то не так, щоб залишати у себе в руках «рубильник», який у будь-яку мить можна повернути назад. Доведеться залучати народ до управління країною, забувши улюблений аргумент навіть цілком ліберальної частини провладної еліти про те, що народ у нас «обере не тих», припинити твердити мантру про «уряд — головного європейця в Росії».
Авжеж, до влади в разі появи в країні змагальної демократії можуть прийти і аж ніяк не модернізаційні сили. Але без демократії ніколи не прийдуть і не з’являться модернізаційні. Від нескінченного повторення кличу «Росіє, вперед!» ніхто нікуди не рушить. Треба починати сам рух.
Матеріал публікується в рамках експертної дискусії навколо статті Дмитра Медведєва «Россия, вперед!», що вийшла в «Газете. Ru» 10 вересня 2009 р.
