Є простий закон збереження політичної енергії: задарма — лише смерть, з нічого й вийде нічого. Наприклад, ми бачимо відчайдушну політичну боротьбу в ТБ-ефірі між кандидатами в президенти США. Треба витратити чимало сил, вдаватися до величезних ризиків, аби прорватися в Білий дім. Зате коли тебе обрали — з якою завгодно умовною перевагою (Буш— Гор, 2000 рік), — ти повноцінний президент. Потрібну на здобуття влади енергію ти вже витратив у публічних шоу. Ну а в Росії ту саму енергію витрачають — традиційно — в підкилимових шоу, для вужчого кола глядачів-співучасників.
ЩО ОЗНАЧАЄ «ВЗЯТИ ВЛАДУ»?
Добитися, щоб твої рішення виконувалися а) в ТБ-ефірі й б) хоча б у межах Садового кільця. Багато? Ну хоча б Бульварного. Адже далі, за межами цієї освітленої сцени — російський морок, «погані дороги», непроглядний адміністративний туман-на-болоті, в якому глухне кремлівська луна. Але ця об’єктивна реальність нестрашна й неприкра. Адже місцеві жердини — не конкуренти основній вертикалі, просто вони теж хочуть їсти й, насамперед, зайняті своїм годуванням, а вже потім кланяються начальству, що, власне, всіма мовчазно визнається й входить у правила гри.
...Медведєв дав зрозуміти, що він не хоче бути просто зіц- президентом. Докази? Усі, хто цікавиться, знають, що він протиснув цілу низку важливих ДЛЯ НЬОГО рішень. Протиснув під час непростих переговорів з Путіним, хоча — за наявною інформацією — явних конфліктів і не було. Як мінімум йдеться про такі позиції.
Права рука Путіна (Сєчин) «хотіла» залишатися в Кремлі, дружньо рахуючи пульс Д.А. Але Медведєв — теж цілком дружньо, хоча й не без зусиль — відвів цю руку, перевів її у Білий дім. Далі. Медведєв зумів провести на сильну владну позицію як мінімум одного «суто свого» — Коновалов став наймолодшим (40 років) міністром, та ще й яким! Міністром юстиції. Безглузда за радянських часів, ця посада стала сьогодні однією з ключових. «Майже-силовик», який спирається не лише на «силу права». Далі. З низки важливих позицій досягнуто компромісу: Шувалов (перший віце-прем’єр) може однаково вважатися й «путінським», і «медведєвським», а от у Козака (до речі, одного з найсильніших і тямущих міністрів, як кажуть) якось не склалися стосунки з Медведєвим — і Д.А. зміг добитися, щоб Козак не став віце-прем’єром.
...Д.А. не схильний просто «пестити валізку», він із першого дня намагається вести СВОЮ ГРУ. А ця справа складна — хитріша, ніж у ТБ-дебатах язиком противника шльопати...
СВОБОДА Й НЕСВОБОДА
Тут слід зрозуміти, що — поки — НІЯКИХ принципових розбіжностей між Путіним і Медведєвим немає, хочеться цього комусь чи ні. Економічна програма прем’єра Путіна, заявлена ним у Думі, цілком збігається з виступами Медведєва. Зменшення податків (особливо з нафтових компаній), зменшення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, ухвалення пакету законів проти рейдерства, розвиток фінансових ринків, створення масового класу дрібних інвесторів... Словом, «свобода краще, ніж несвобода».
Програма дій — відносно здійснимих — для ліберального бюрократа. Приблизно та програма, з якою Путін виступав у 2000—2004 рр. До речі, не лише «виступав», а й багато чого цілком реально робив — навіть за визнанням такого «путінофоба», як його колишній помічник Ілларіонов. Потім (2005—2007) виникла інша риторика (хоча й ту ніхто не критикував), почалися активні дії у сфері держкорпорацій і т.д. І от тепер — новий поворот гвинта. Тепер Медведєв повернув ідеологію 2000-2004-го — й уже Путін підлаштовується під цю «неоліберальну» ідеологію Медведєва (=«раннього Путіна»). Що цікаво, немає ніяких розбіжностей і в політиці.
Медведєв — поки, принаймні — не подає ніяких сигналів, що він збирається хоч у чомусь демонтувати систему, що склалася. Немає сигналів ні про розширення свободи слова на ТБ (і в інших ЗМІ), ні про поблажки тій чи іншій опозиції, ні про повернення до виборів губернаторів, ні про перегляд функцій силових відомств. Немає й ніяких натяків на зміну риторики стосовно Заходу, про зміну — хоча б сезонно-весняну — фасонів патріотичних мод. Ніяких ознак «ідеологічної відлиги» в цих пунктах не спостерігається. Навпаки: на 9 травня Д.А. навіть не згадав союзників, та й пан Лужков — хоч би яким буйним був — не став би в Україну плювати проти вітру. Отже, Ю.М. упевнений, що така риторика буде мовчазно схвалена. А якщо впевнений, то, можливо, ця впевненість не уві сні до нього прийшла? Тож, розбіжностей немає, а обережне перетягування каната цілком можливе.
...Президент не може не бути № 1. Але й Путін не може бути № 2. Така-от закарлюка...
СТРУКТУРА ВЕЛИКИХ СІМЕЙ
У президента буває три сорти чиновників: діти, усиновлені, попутники. «Діти» — «з мого ребра». До зустрічі з шефом були «ніким», разом із шефом стали «всім». Є ілюзія, що «без мене вони вже не можуть». Навіть не завжди ці ілюзії розсіюються.
Класичний шлях — тінню, десятки років разом. Секретар (як дружина лейтенанта, яка стала дружиною маршала), не міняючись у ставленні до шефа, зростає з секретаря віце-губернатора (або секретаря обкому) до секретаря президента (або генсека). Ідеальний зразок — Сєчин. Як відомо, й Медведєв до часу належав до тієї ж категорії, й саме в цій якості був «обраний президентом». За радянських часів зразком «рідних» вважалася «дніпропетровська мафія». У Горбачова й Єльцина «рідних» не було (якщо не рахувати прямих родичів).
Усиновлені — ті, хто являв собою щось (а іноді дуже навіть чимало!) до моменту зустрічі з майбутнім шефом, але реально склав присягу на абсолютну вірність й роки пропрацював тісно, у підпорядкуванні. Найвідоміший сьогодні — звісно, Сурков. Він був самодостатньою й впливовою постаттю до того, як Путін став президентом, але сьогодні вже є невідокремлюваним у суспільному сприйнятті від Путіна. Менш яскравий, але, по суті, такий самий приклад — Громов. У радянську епоху — Андропов при Брежнєві. Інший варіант «усиновлених» — «младореформатори» за дідуся Єльцина.
Попутники — цілком самостійні постаті, які ввійшли до команди. Такі погано влазять у вертикаль, і зараз прикладів (крім «спеців», на кшталт голови ЦБ Ігнатьєва) не назвеш. Власне, побудова вертикалі й виразилася в систематичному «стісуванні» цих «попутників». Хіба що регіональні барони — ті ж Лужков, Россель і т.д., але вони не мають стосунку до устрою центральної вертикалі, не допущені до основного рубильника влади. «Попутники» — звичайні члени команди у відкритих демократичних країнах. Щоправда, були вони й у СРСР. Наприклад, за Брежнєва — Косигін, Суслов, Громико, Устінов.
Сьогодні в центральній вертикалі залишилися тільки «діти» й «усиновлені» Путіна. До їхніх щільних лав мають вклинитися «діти Медведєва» (перший приклад — той же Коновалов), а хтось із «усиновлених Путіним» може перейти до нового «усиновлювача». Але це процес тривалий, у найкращому випадку на роки... Путіну знадобилося не менш як 4 роки (!), щоб узяти всю повноту влади, замінити «попутників» своїми «дітьми» й «усиновленими»...
Що ж казати про Медведєва!
Подивимося на ті ж важелі, які тільки й потрібні в руках, аби крутити адміністративний штурвал. Глава адміністрації Наришкін — «попутник». Його заступники: Сурков, Громов, менш відомий широкій публіці Бєглов — усі як один «люди Путіна».
Прем’єр — Путін.
Секретар Радбезу Патрушев, директор ФСБ Бортников (колишній шеф Петербурзького управління ФСБ) — теж «люди Путіна». Чи означає це, що «справа Медведєва — безнадійна»? Так. Якщо тільки під цією «справою» розуміти «ломову боротьбу» з Путіним і його людьми й прагнення їх виштовхнути з влади, замінивши «своїми», яких сьогодні просто немає (принаймні в такій кількості). Але Медведєв і з особистих мотивів, і за своїм апаратним досвідом навряд чи про щось подібне думає — це ніяк не лягає в його життєвий сценарій. Ні. Якщо розуміти під «справою Медведєва» рух у відведеному йому коридорі можливостей, з дуже поступовим, по молекулі, нарощуванням своєї ваги. Думаю, що приблизно такий сценарій для Медведєва й «передбачений» — а можливо, з ним і обумовлений.
...Свобода приймати рішення краща за несвободу — правильно. Але руйнувати всю систему заради того, щоб цю саму систему очолити, — це вже якась «свобода самогубства», про яку навряд чи мріє Медведєв! «Поет Блок гріє руки на пожежі своєї родової садиби», як написано в якомусь шкільному творі. На те він і поет.
Мораль: усе змінюватиметься... з молекулярною швидкістю. Швидше — не чекайте. Але ніхто нібито й не чекає. І переважна більшість — як еліт, так і арифметична більшість населення — й не хоче. А хоче та й інша більшість тільки одного — цінилася б нафта рідна, й немає інших турбот...
