Питання, чи був рік, що минає, успішним для української зовнішньої політики, можна вважати таким, на яке неможливо дати однозначну відповідь. Київ не досяг якогось гучного прориву в своїх відносинах із західним світом — із Сполученими Штатами Америки, провідними країнами Європейського Союзу, ключовими міжнародними організаціями, вступ до яких проголошено в якості стратегічної мети України, тобто ЄС і НАТО. Але можна говорити про певні зрушення, які можуть отримати потужний розвиток. Щонайменше на рік відкладається приєднання до Світової організації торгівлі — але справа вже явно просувається до логічного завершення, й зашкодити цьому здебільшого може сама Україна. Ще більш заплутаними стали виглядати українсько-російські відносини, в яких дуже важко виділити який-небудь елемент, що свідчив би про систематичність, поступовість, продуманість політики на цьому напрямку. Україна виявилася не до кінця готовою до зміни якості своїх відносин із західними сусідами та країнами Балтії, що з наступного року стануть членами Європейського Союзу. І водночас вдалося закрити «волинську тему» українсько-польських відносин — в якості політичного питання. Зміна міністра закордонних справ, як і прогнозувалося, не справила помітного впливу на декларований курс української зовнішньої політики. Щодо прогнозів на наступний рік — то рівною мірою він може й справдити оптимістичні очікування, й у черговий раз відкинути назад навіть той рівень відносин і з Росією, і з Заходом, що дався ціною чималих зусиль. Одночасно з тим, що Україні вдалося вийти із власноручно створеної міжнародної ізоляції, вона входить до нового року із традиційними внутрішніми проблемами, які можуть істотно загальмувати перші успіхи на шляху до ЄС і НАТО.
До безумовного активу України за цей рік можна занести «розмороження» відносин із Сполученими Штатами. Політика «малих конкретних кроків», проголошена під кінець минулого року у Вашингтоні, виявилася плідною. Хоч, як і раніше, увесь рік не йшлося про офіційну зустріч між президентами, Вашингтон посилав чіткі сигнали: зацікавленість у поверненні відносин до того стану, який був ще до «касетного скандалу», та в їхньому подальшому розвитку існує. Але тільки за виконання Україною кількох чітких умов. Не випадково саме у Вашингтоні в травні відбулася представницька конференція з питань відносин між Україною та НАТО, так само навряд чи випадковим можна вважати те, що саме після цього форуму в Києві прийняли рішення направити військовий контингент до Іраку. Вашингтон, визнаючи, що саме це рішення великою мірою вплинуло на поступову нормалізацію відносин з Україною, досить часто нагадував, що тільки цього буде замало. Подальші рішення прийматимуться тільки після висновків, які будуть зроблені під час виборчої кампанії і за результатами президентських виборів-2004 в Україні.
Окрім того, наступного року доведеться вирішувати проблеми підписання із США протоколу про взаємний доступ на ринки товарів і послуг, без чого неможливе просування до СОТ — а Вашингтон вимагає передусім доведення законодавства із захисту авторських прав на інтелектуальну власність (читай — продукцію, видану на компакт-дисках), сертифікації продукції до загальноприйнятого рівня.
Від слова Сполучених Штатів надзвичайно багато залежатиме й у питанні просування України до членства в НАТО. Сполучені Штати не говорять прямо, чи може Україна сподіватися на підтримку своїх планів приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО під час Стамбульського саміту Альянсу. Але й вони не вказують на нереальність такого розвитку подій. Головним критерієм свого майбутнього рішення щодо України Вашингтон завжди називає ступінь відданості Києва демократичним цінностям. І з цим уже є проблеми: донецький скандал і перебіг політреформи насторожує на Заході багатьох.
З другого боку, відносини України з НАТО вже вийшли за ситуацію минулого року, коли Україна мала підтримку з боку «однієї з половиною країни», як тоді говорили в Києві.
Проривів по лінії відносин із Європейським Союзом також поки що не сталося. Хоча з лексикону чиновників ЄС поступово зникає термін «сусід», натомість частіше говорять про концепцію «Ширшої Європи», 2003 рік пішов на те, щоб розмова просто отримала сенс. Зараз уже вказується на те, що розмова стала конкретною, в січні відбудеться перше засідання з питання Плану дій Україна-ЄС. Цей План дій має, як заявляють і представники ЄС, і українські дипломати, наблизити Україну до «чотирьох свобод» ЄС — вільного руху людей, товарів, капіталів, послуг через кордони. Однак в Брюсселі не готові говорити про те, наскільки План дій може наблизити Україну до початку переговорів про асоціацію з ЄС і можливий вступ. Політичний статус відносин, дають зрозуміти в Брюсселі, залежатиме від розвитку самої України. Той факт, що з вересня змінився темп відносин (візити комісарів Ферхойгена та Паттена, міжнародна конференція), дає сподівання на те, що подальший інтенсивний розвиток — в інтересах обох сторін.
Відносини з Польщею, яка підкреслює стратегічний характер своїх відносин з Україною й після вступу до ЄС, пережили складний етап — два президенти взяли участь у відзначенні 60-річчя волинської трагедії, чому передували емоційні дискусії в обох країнах. На рівні практичних відносин між народами Україна й Польща пережили запровадження візового режиму за «польською моделлю», яка, можливо, спрацює як перехідний етап у відносинах з багатьма новими членами Євросоюзу (безплатні візи для українців і безвізовий режим для польських громадян). Можна було помітити й те, що цього року частота контактів між президентами Кучмою і Кваснєвським дещо зменшилася, що могло бути зумовлене багатьма причинами.
Натомість набагато помітнішою була активність України на напрямку СНД і Росії. Тут, зокрема — раптове рішення про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) між Росією, Україною, Білоруссю та Казахстаном. В Москві та Києві говорили, здається, про різні ЄЕП — «там» вказували на необхідність наддержавних органів, фактичного митного союзу й можливості запровадження єдиної валюти, «тут» — на те, що тільки зона вільної торгівлі на принципах СОТ і тільки на той час, поки не буде остаточного визначення перспектив відносин України з ЄС. Зараз, коли створення ЄЕП іде вже повним ходом, українські дипломати схильні припускати, що це було не останньою причиною активізації з боку ЄС щодо України. Потім сталася незрозуміла криза навколо Тузли, а потім — і безпрецедентний за своєю суттю договір, що визначив Азовське море та Керченську протоку внутрішніми водами обох держав...
Малозрозумілою залишається ситуація навколо газотранспортного консорціуму. Очевидним є тільки те, що вже дуже скоро можна очікувати дебатів навколо передачі газопроводів і підземних сховищ у концесію, що за своїм значенням може залишити далеко позаду рішення, які досі працювали на наближення України до Заходу. Політика, що проводиться на напрямку Росії і СНД, схоже, втрачає ознаки прозорості, й перед виборами це може бути охарактеризоване як небезпечний симптом.
За рік, очевидно, вже можна буде говорити про успіхи та невдачі й у стратегії, й у тактиці. Сьогодні — лише про те, що стратегічні шанси традиційно накладаються на питання чергових ключових виборів. І тут Україна має вже традиційну проблему: зовнішні «рухи» обтяжені внутрішніми проблемами.
