Візити нинішнього та колишнього прем’єр-міністрів України до Сполучених Штатів змогли викликати лише «розборки» та певну долю ревнощів спочатку та злорадства потім. Візит російського президента до США ще до його початку викликав жваве обговорення в світовій пресі. І тут окрім усього іншого, крім елементарного вміння рахувати наперед, окрім поміченого на Заході цілеспрямованого й послідовного курсу Москви на нормалізацію і за можливості просування відносин із Заходом в цілому та США зокрема, продовжують грати свою роль мотиви необхідності покінчити зі спадщиною холодної війни.
Ядерний арсенал Росії — те, що апріорі робить її гравцем на геополітичній арені за будь-яких умов. Ядерний арсенал, успадкований від тих часів, коли працювала стратегія взаємного ядерного стримування, збудована на принципі гарантованого знищення. Те ж саме стосується й Сполучених Штатів. За однієї різниці: США теоретично можуть собі дозволити утримувати свій ядерний потенціал, тоді як для Москви це стає дедалі більш накладним. Але й президент Буш, дізнавшися, чим володіють США, вже кілька разів заявив, що число боєголовок безумовно буде скорочено. Тож навряд чи можна вважати дивним те, що два лідери, які характеризуються прагматичним способом мислення, змогли дійти принципової згоди в цьому питанні й збираються тепер лише точно порахувати, скільки кому якої зброї потрібно скоротити. Преса зробила певного роду рекламну акцію, вказуючи й на начебто поступки адміністрації Буша, й на його революційні заяви. В цьому сенсі дійсно революційним було хіба що спільне рішення Горбачова та Рейгана про скорочення ракет середньої дальності. Все інше було вже наслідком. Про те, що революції поки що не сталося, свідчить i той факт, що ядерну зброю як клас ніхто знищувати не збирається, навпаки, членів ядерного клубу прибуває. У той же час, як це не сумно, потреба Росії та Сполучених Штатів у ядерних боєголовках вираховується, як би це не називалося для загалу, все з того ж принципу протистояння. Тобто хоча й радикально зменшена, недовіра все ще продовжує існувати й бути одним з принципів міжнародних відносин.
У той же час стало все більш очевидним, що вдале геополітичне розташування саме по собі вже не є фактором. Період торгівлі ним для України завершився — інакше б відносини зi США мали інші результати й, можливо, інші пріоритети. Розпочався період, коли потрібно вчитися, як уже висловлювалися мас-медіа, не бути м’ячиком у грі між США та Росією, які цілком здатні домовитися між собою самостійно. Різниця в рівні обговорюваних проблем сама по собі не була б чимось трагічним — навпаки, з точки зору власної безпеки Україна повинна б радіти, якби Росії та США вдалося домовитися саме про довіру й зменшення ядерної загрози, про потепління відносин. До цієї різниці не повинна була б додаватися різниця в класі, у світогляді. Якщо ми дійсно хочемо іншого до себе ставлення і рівноправних відносин. З усіма.
