Ніхто й ніколи не відмовляв Володимиру Путіну у розумових здібностях. Усі визнають, що він — людина, що легко опановує нові знання. Ніхто не сумнівається в його управлінських здібностях. Просто ми не сприймаємо його як «акулу великого бізнесу». Проте в психологічному плані саме з цього погляду варто розглядати останні претензійні кроки Москви й самого російського президента.
Для Путіна — ленінградського хлопчини, котрий завжди прагнув домогтися загальної поваги, настав час, коли він може продемонструвати, якою він став «важливою шишкою», й усе це завдяки нафтогазовим прибуткам Росії.
При всьому своєму «мачовому» позерстві Путін чудово розуміє, що не в змозі кинути виклик США у військовому плані. Але знає він й інше: новоявлене багатство Росії дає йому в руки політико-економічну «зброю» для протистояння Заходу.
Російські постачання енергоносіїв, вкрай важливі для Європи, — потужний інструмент шантажу, навіть якщо йдеться про гіпотетичну можливість їх припинення. Точнісінько так само бравурні акції в голлівудському дусі — на кшталт встановлення російського прапора на морському дні у багатій нафтою й газом Арктиці — можна прирівняти до заяви про «недружнє поглинання», що загрожує інтересам інших акціонерів: Канади, США, Данії та Норвегії.
Путін виявив, що епатажні демарші на зразок заяв про перенацілювання російських ракет — переважний метод на переговорах про американські плани розміщення в Польщі й Чеській Республіці об'єктів протиракетної оборони, спрямованих проти Ірану. Тут йдеться не про стратегічний виклик, а про прийом «бізнесмена», що намагається відлякати передбачуваного конкурента, який вирішив розпочати ділові операції на «його» території.
Із суто військового погляду загроза націлити ракети на прибалтійські держави нічого не міняє в стратегічному балансі сил. Так само заява про поновлення далеких розвідувальних польотів 14 стратегічних бомбардувальників, успадкованих від СРСР, навряд чи примусить тремтіти від переляку генералів із Стратегічного командування ВПС США. Та й звістка про те, що кораблі російського ВМФ, можливо, знову «продемонструють прапор» у Середземному морі, не викличе реального занепокоєння в штабі Об'єднаного південного командування НАТО — адже Атлантичний альянс має в цьому регіоні переважну перевагу в силах.
Ще раніше Путін особисто оголосив про намір запровадити мораторій на дотримання умов однієї з угод щодо контролю над озброєннями часів «холодної війни» — Договору про звичайні збройні сили в Європі. Досвідченого фахівця з міжнародних відносин ці войовничі пози можуть лише змусити позіхати від нудьги. «Велика палиця», якою Путін може підкріпити ці по суті пустопорожні жести у військовій сфері — все більш потужний фінансово-економічний «арсенал» Росії. У 2006 році прибутки від російського нафтового експорту становили 170 млрд. доларів, а цього року, за всіма прогнозами, вони будуть ще більшими. Москва вже створила з цих коштів стабілізаційний фонд у 160 млрд. доларів.
Тим часом, російська «гра м'язами» призвела в липні й серпні до скорочення поставок нафти у Німеччину приблизно на третину — причому це робилося без будь-яких пояснень. Німці, звісно, спроможні компенсувати дефіцит з інших джерел, однак одностороннє порушення контрактних зобов'язань викликає запитання щодо надійності Росії як постачальника енергоносіїв. Подібні трюки постачальники зазвичай використовують проти клієнтів перед тим, як вимагати зміни чинних домовленостей на свою користь.
На фінансовому напрямку Москва приголомшила Міжнародний валютний фонд, виступивши проти колишнього міністра фінансів Франції, який має його очолити. Прагнучи потрафити малим державам і країнам з перехідною економікою, росіяни висунули альтернативну кандидатуру екс-прем'єра Чехії. Вставляючи палиці в колеса в уже практично вирішеному питанні про нового директора-розпорядника МВФ, Москва дає зрозуміти, що збирається сповна використати зміцнення свого становища в міжнародному економічному співтоваристві, щоб нав'язувати власну політичну волю.
За всіх розмов про те, що Росія стала країною «вільного підприємництва», держава посилює контроль над видобувним сектором (нафтою, газом, мінеральною сировиною), нацьковуючи один на одного приватних гравців, аби переможець опинився під сильнішим впливом влади. Диявольськи винахідливо! Це дозволяє вбити одразу двох зайців: відновити централізований контроль над економікою та потурбуватися про вигоду путінського «ближнього кола».
Путіна останнім часом переповнює відчуття власної значущості, й президентське самолюбування виявляється в діях всієї держави. Простіше кажучи, йдеться про «синдром великої шишки»: цей недуг вражає спортивних зірок, профспілкових лідерів, магнатів великого бізнесу, та й деяких політиків.
Загалом же, останні гучні акції Росії являють собою хитромудрий спосіб впливати на події більше, ніж дозволяє її реальний потенціал. Важливо не забувати, що це лише перші спроби Кремля використати економічні маніпуляції в ролі політичного важеля. І реальне зміцнення російських збройних сил аж ніяк не за горами.
Тому впродовж найближчих декількох років варто уважно стежити за вже дорослим «Путькою» — незалежно від того, залишиться він президентом чи піде. Цей невисокий немолодий уже чоловік, що роздягся до пояса для фотосесії з вудочкою в руках, ловить не лише форель. Він займає довічну посаду голови правління та генерального директора «Росії Інкорпорейтед» і залишається біля керма всерйоз і надовго.
Джордж ВІТТМАН — член комітету у питаннях боротьби з реальною небезпекою, один з фундаторів і перший голова Національного інституту публічної політики
