Правляча в країні група на чолі с В. Путіним у цілому вкрай скептично ставиться до права й можливостей російського народу самому визначати свою долю. Скасовуючи вибори губернаторів наприкінці 2004 року, і замінивши їх де-факто системою призначення з Москви президентом, В. Путін, серед інших аргументів, прямо заявляв про те, що народ, дай йому волю, може обрати «не тих». Неофіційно як приклад наводилася перемога на виборах губернатора Алтайського краю відомого артиста-сатирика Михайла Євдокимова. У останні кілька років триває кампанія зі скасування виборів мерів міст (у тому ж Алтайському краю, зокрема), головним аргументом якої є той же — система призначень краща, оскільки вона нібито дозволяє приводити до управління компетентніших фахівців.
Та ж система аргументів лежить у основі планомірної ліквідації в останніх десять років умов для вільної політичної конкуренції й вільної політичної участі громадян. В. Путін та його група виходять із переконання, що лише вони знають, як правити і куди вести Росію. Всіх опонентів — як зліва, так і з ліберального флангу, керівники країни та їхня інтелектуальна і пропагандистська обслуга, зображають некомпетентними маргіналами, яким не можна довірити відповідальність за, навіть, часткову участь у керуванні країною. У своїй пам’ятній передвиборчій промові в листопаді 2007 року Путін звинуватив комуністів у розвалі СРСР і радянської економіки, а лібералів і правозахисників представив «п’ятою колоною» Заходу й приписав їм намір розвалити, розтаскати й ослабити Росію.
Якщо вже настільки і ліва, і ліберальна опозиція, на думку Путіна, некомпетентні й бажають країні лиха, то слід було виключити правові та інституційні можливості для їхнього можливого приходу до влади на виборах. Під таким приводом було ліквідовано більшість політичних партій країни, а ті, що залишилися, поставлені під щільний контроль правлячої бюрократії. Була введена цензура в основних ЗМІ країни, що перестали інформувати громадян Росії про реальний стан справ і перемкнулися на тотальну пропаганду діяльності Путіна та його групи. Роль парламенту була зведена до імітації, а партія Путіна «Єдина Росія» була перетворена в характерну для авторитарних держав домінантну партію, що утримує свою монополію за допомогою величезної переваги в ресурсах, тиску на виборців і прямих фальсифікацій.
Проте не можна не зауважити, що в основі такої логіки і витікаючої з неї практичної політики лежить усе та ж сама глибока недовіра до російського народу, який не здатний, на думку Кремля, відрізнити відповідальні політичні сили від безвідповідальних популістів, зберегти стабільність у країні, допусти Кремль свободу інформації та вільні чесні вибори. У подібній концепції саме обрання Путіна 2000 року та його переобрання 2004 року виглядають щасливою випадковістю, коли саме Провидіння допомогло народові, «не дозрілому» до свідомого самоврядування, зробити єдино вірний вибір. І тепер не можна випробовувати терпіння Провидіння, даючи народові право вільного вибору.
Під таку політику фактичного відсторонення російського суспільства від впливу на політику Кремлем підводиться «ідейна база». На світло витягнуті старі європейські та російські концепції історії, згідно з якими, кожен народ є носієм незмінного «народного духу», який століттями і навіть тисячоліттями нібито зумовлює його політичну та соціальну долю.
Головний ідеолог режиму В. Сурков чітко сформулював цей підхід у своїй лекції «Російська політична культура» перед президією Російської Академії наук (!) в червні 2007 року. Ось його головна теза: «Як би не змінився дизайн нашого дому (Росії. — В.Р.), головні його пропорції і відмітні риси зумовлені, як мені здається, фундаментальними категоріями та матричними структурами нашої історії, національного, культури». «Стереотипи сучасної політики відтворюються з унікальної матриці національного способу життя, характеру, світогляду».
Далі Сурков відверто називає три головні особливості російської політичної культури: прагнення до політичної цілісності через централізацію владних функцій; ідеалізація цілей політичної боротьби; персоніфікація політичних інститутів. Таке неприкрите використання культурно-історичного детермінізму дозволяє «науково обгрунтувати» практичне зведення «вертикалі» бюрократичної влади, придушення показних і судових органів, введення цензури в ЗМІ: політику придушення будь-якого інакомислення (де ідеалізація цілей — там і нетерпимість); і заміну верховенства права та розділення влади персональною владою «національного лідера».
Теорії визначеності російської історичної долі як шляху несвободи і безроздільного панування держави над особистістю стали фактично офіційною доктриною путінського керівництва. Російське суспільство практично офіційно називається незрілим, а завдання демократизації Росії, тобто передачі долі народу в його власні руки переноситься в далеке невизначене майбутнє.
При цьому повністю ігнорується як історичний досвід самої Росії, в якому неодноразово проводилися глибокі системні реформи політики, економіки та культури (такі як реформи Олександра II, Миколи II і Михайла Горбачова), так і світовий досвід, де кожна нова хвиля демократизації останнього століття приводила до становлення десятків нових відкритих політичних і економічних систем, практично у всіх регіонах світу, з різною історією і культурою (Африка і Латинська Америка, Південна і Південно-східна Азія, Далекий Схід і Центральна Америка, не кажучи вже про Центральну та Східну Європу), практично всіх основних релігійних та національних таборів (католики і протестанти, буддисти і православні, індуїсти і мусульмани, іудаїсти і синтоїсти).
Знищення демократичних інститутів, здійснюване найчастіше всупереч громадської думки і думки еліт, виглядає, згідно з версією Кремля, не як вияв авторитарної волі Путіна та його прибічників, які отримують величезні вигоди від безконтрольного володіння країною, а як виконання визначеного самою Історією шляху.
Історія самої Росії та вся всесвітня історія повністю заперечують теорію зумовленості історії. Історію творять конкретні люди, якими рухають далеко не завжди кращі прагнення та інтереси. Заперечувати це значить знімати відповідальність із тих, хто вважає свій народ зборищем незрілих підлітків (або гірше — бидлом) і цілеспрямовано використовує історичні міфи для своєї корисливої мети, демонтуючи Конституцію й консервуючи свою монополію на владу. Ті російські та іноземні експерти, які допомагають розвивати та укріплювати міф про історичну зумовленість авторитаризму, несуть свою частину відповідальності за придушення свобод і прав людини в сучасній Росії. Їм варто пам’ятати, що кожна їхня нова стаття або книга — це нові російські емігранти й навіть нові в’язні ГУЛАГу, що поволі відроджується в Росії.
