Даруйте, про яку «постіндустріальну епоху» для сьогоднішньої Росії може йтися, коли на наших очах нестримно триває жахлива деіндустріалізація країни, а «проникливі» запевняння вищих керівників про те, що ми живемо за рахунок залишків радянського технічного та промислового потенціалу, що періодично лунають, так і залишаються пустопорожніми звуками! Країна, яка щосили надуває щоки перед своїми сусідами, не лише не робить нічого для того, щоб вибратися з глибокої сировинної ями, — навпаки, ми буквально з кожним днем бачимо все нові приклади того, що влада й не бажає нічого робити, аби злізти з горезвісної «сировинної голки». Мало вивезення нафти й газу, то ми шукаємо будь-яку нагоду ще ширше відчинити двері, тобто й іншу сировину продати в обмін на вироблену в інших країнах готову продукцію — аби не завдавати собі зайвого клопоту з її виробництвом. Авжеж, це важче, ніж черпати із землі створені природою багатства і продавати їх за кордон!
Наприклад, нещодавно офіційно оголошено, що в надрах Росії зосереджено близько 4 трлн. (!) тонн прогнозних запасів вугілля, що становить майже третину всіх його світових запасів. Чом би напередодні неминучого вичерпання вуглеводневих джерел енергії — нафти й газу, не покласти ці величезні багатства в основу нової паливної стратегії Росії, що необхідна, у свою чергу, для її економічного відродження? Таж ні, така робота, мабуть, занадто складна для нинішніх російських керівників, які здатні лише на розроблення довгострокового проекту постачань вугілля на експорт — в цьому разі нашому великому східному сусіду.
Насправді, Китайська Народна Республіка, пориваючись до світового лідерства в економіці, потребує колосальних обсягів постачання і нафти, і газу, і вугілля для бурхливого розвитку своїх промисловості й сільського господарства. Тому цілком зрозуміле бажання наших східних сусідів забезпечити собі гарантовані постачання сировини, зокрема з Росії. Після нещодавнього відкриття російсько-китайського нафтопроводу Сковородіно — Дацин КНР отримуватиме від нас мінімум 15—17 млн. тонн «чорного золота» на рік. Під ці постачання, про що ми свого часу вже повідомляли наших читачів, китайською стороною виділені багатомільярдні кредити. Але чи не час і самим почати використовувати власну сировину? А що бачимо натомість?
Ось повідомлення поточного місяця, стосовно вже вугілля. За даними міністерства енергетики РФ, Китай планує надати Росії цільовий кредит у розмірі 6 млрд. доларів на розвиток вугільних родовищ Приамур’я та інших східних регіонів. Кредит надається під гарантії постачань російського вугілля до КНР, причому не протягом 15—20 років, як частенько передбачено в подібних міжурядових угодах, а на значно триваліший період. При цьому впродовж перших 25 років чинності угоди Росія зобов’язалася постачати Китаю не менш як 15 млн. тонн вугілля за рік, а згодом — не менш як 20 млн. тонн.
Що ж, країна, яка вже сьогодні є другою наддержавою світу за своєю економічною потужністю, цілком може собі дозволити такі кредитні угоди. Тут показовим є те, що угода з КНР передбачає ще один дуже суттєвий момент: у ролі «зв’язаної» умови передбачено імпорт із Китаю до Росії гірничодобувного устаткування, зокрема устаткування для переробки і збагачення вугілля. Це означає, що весь повний цикл розробки вугільних родовищ на сході країни здійснюватиметься не лише за рахунок китайських кредитів, а й тільки на китайському устаткуванні. Ще одне підтвердження того, що в Росії не просто відсутня сучасна промислова база для виробництва устаткування, що відповідає вимогам сьогоднішнього дня, а її й не збираються створювати! Тож про яку «модернізацію» можна взагалі говорити в такій ситуації?
А в світі є чимало прикладів, яким чином можна добувати ту саму сировину за допомогою й іноземних інвестицій, і кредитів, але без збитку для власної промисловості — навпаки, всіляко розвиваючи її. Візьмемо знову ту ж таки нафту. Її добуває не одна країна й навіть не один десяток країн — лише по-різному. Наприклад, Норвегія — невелика, але при цьому одна з найрозвиненіших держав планети — практикує різні форми іноземної участі в нафтовидобуванні на власному шельфі. Утім, з однією неодмінною умовою: найбільш технологічно складний і наукоємний елемент цього процесу — знамениті платформи, на яких здійснюється морський та океанський видобуток, виробляються в самій Норвегії. Їхнє виробництво — дорогий процес, він передбачає залучення багатьох галузей промисловості та використання найсучасніших наукових і технічних розробок.
Чому ж, скажімо, не використовувати цей досвід у нас, у Росії — при укладанні тих-таки кредитних угод — і щодо нафти, і щодо вугілля? Але, мабуть, себе утрудняти не хочеться. Справді, навіщо нам узагалі промисловість, коли в нас плюс до нафти й газу ще й справжнє вугілля є?.. Причому ні одне, ні друге, ні третє для власного розвитку начебто й не дуже потрібне — то добре, що є сусіди, які бурхливо розвиваються й усе це споживають.
Проте, як наслідок продовження такої тенденції, вже недалеко день, коли в нас імпортними стануть не лише гірничо-шахтне устаткування та сучасні верстати і навіть не лише пилососи, праски й комп’ютери, а й студентські парти, на яких ці комп’ютери встановлені. Ба навіть столи та стільці — починаючи з дитячих садків до контор, де, на думку балакучих російських політологів, мали б вироблятися горезвісні «постіндустріальні послуги». Своїми можуть залишитися хіба що пов’язки на стегнах, які вдягатимуть росіяни, подібно до тубільців із далеких островів, аби кланятися на всі боки й казати: «У нас усі двері відчинені — заходьте, сировини поки що вистачає!»
Ось тільки одна заковика: клімат у нас, знаєте, не такий, як тропічний, самою пов’язкою на стегнах не відбудешся, а інше вбрання у нас теж ось-ось повністю імпортним стане — у себе виробляти буде ні на чому. Та й чи вистачить ще на нього сировини?
Тим часом поряд з Росією розташована невелика країна, що не має ні нафти, ні газу, ні вугілля, проте викликає — на відміну від Росії — конкретний інтерес у величезного Китаю саме як науково-технічний партнер. Утім, це тема для окремої, вже наступної розмови.
