Вторгнення до Іраку під керівництвом Сполучених Штатів поставило під сумнів ефективність сьогоднішньої міжнародної системи. І хоча США, можливо, не вдасться досягнути всіх своїх цілей в Іраку, війна явно підтвердила і ще більше посилила глобальну перевагу Америки. Як повинна відреагувати на це Росія? У чому полягають її інтереси, і яку політику повинні провадити її лідери? Зокрема, яку позицію повинна зайняти Росія перед лицем зародження суперництва між Європою та Сполученими Штатами?
Іракська криза продемонструвала глибокі розбіжності між США та Західною Європою в питаннях політичної культури, етики, підходів до міжнародної політики та ролі в ній збройних сил. Навряд чи ці відмінності призведуть до розпаду трансатлантичного Альянсу, побудованого на основі спільних цінностей та інтересів, однак вони обов’язково посилять елементи суперництва, в тому числі й для Росії.
Війна в Іраку також показала критичний стан зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. Спроби примусити Європу говорити в один голос виявилися марними, а через появу ще більших розбіжностей у зв’язку з розширенням ЄС навряд чи варто сподіватися на зміну ситуації у найближчому майбутньому. Більш того, у міру посилення конфронтації зі США Вашингтон, ймовірно, намагатиметься запобігти будь-якій тенденції до об’єднання зовнішньої та оборонної політики ЄС. Однак в умовах відсутності єдиної європейської політики Європейський Союз та його провідні члени залишаться в доступному для огляду майбутньому у другій лізі гравців світового класу.
В обставинах, що склалися, Росія зробила помилку, рішуче виступивши на боці Франції та Німеччини проти США. Це було не так погано, як за радянських часів, коли ми підтримували країни третього світу, як проти Америки, так і проти Європи, але все ж така позиція не відповідала довгостроковим інтересам Росії.
Франція переслідувала власні «голлістські» цілі підвищення свого національного престижу за рахунок заподіяння шкоди або навіть приниження Сполучених Штатiв. Не переслідував загальноєвропейські цілі й канцлер Німеччини, який використав антивоєнну позицію в іракському питанні для вирішення своїх власних внутрішніх проблем, а саме проблеми слабкості нинішнього німецького уряду та пацифістських настроїв серед більшості німців.
Можливо, боротьба за збереження залишків величі — це гідна мета. Можливо, оскiльки вона багатше за Росію, Франція може дозволити ставити собі такі завдання. Однак чи справді росіяни хочуть потішити свою гордість за рахунок довгострокових інтересів нашої країни, що знаходиться у найважчому економічному стані? Росія не стоїть перед необхідністю догоджати пацифістським настроям у суспільстві, виходячи з внутрішніх політичних міркувань, оскільки пацифістського руху в моїй країні не існує.
Однією з цілей європейської зовнішньої політики завжди було запобігання встановленню надто дружніх відносин між Росією та США. Однак хороші російсько-американські відносини могли б посилити обидві ці держави, і особливо Росію. Деякі люди в Росії — традиційні прихильники лівих партій, а також корумповані бюрократи, які бояться відкритішої системи — потурають антиамериканській риториці. Але антиамериканізм просто є безрозсудним для Росії, яка може отримати вигоду тільки із союзу зі світовим економічним та політичним лідером.
Звичайно, підтримка хороших відносин з Європою є пріоритетним завданням для Росії, особливо коли справа стосується економічних зв’язків, контактів між людьми та соціальної взаємодії. Росія також тільки виграє від активної участі у зовнішній політиці спільно з провідними країнами-членами ЄС. Однак стратегічний союз із ЄС у зовнішній політиці та стратегії безпеки залишається нереалістичним і неефективним. Європа швидше слабшатиме, ніж ставатиме сильнішою у цій сфері. Ось чому Європа неминуче втратить пріоритетне значення для Росії, якщо останній вдасться відновити та підтримувати особливі відносини зі США.
Росія також могла б відігравати роль «трансатлантичного інтегратора», виступаючи як посередник у вирішенні конфліктів та розбіжностей у традиційному атлантичному співтоваристві. Очевидно, що ми набагато кращі для цього, ніж Польща, яка намагається сьогодні виступити в цій ролі. Росія могла б узяти на себе функції посередника і стосовно Китаю та Індії, з якими ми повинні встановити максимально близькі відносини.
Однак близькі відносини зі США не означають, що Росія повинна нехтувати своїми власними політичними й економічними інтересами. Наприклад, Росія повинна надати конструктивну підтримку у відновленні Іраку, навіть якщо (як зараз) ніхто не просить її про це. Однак, підтримавши новий іракський уряд, Росія не повинна втрачати свої контакти (якщо вони, звичайно, усе ще існують) з помірними представниками партії Баас, багато з яких ще можуть повернутися до влади. Зрештою, в Іраку практично немає іншої еліти, здатної встати на чолі країни, як на початку 1990-х років у Росії не існувало некомуністичної еліти.
Якщо з’явиться така можливість, Росія повинна взяти участь у миротворчих і відновлювальних операціях в Іраку, а не намагатися вставляти палки в колеса Вашингтона. Справді, на відміну від Косово, де ми не маємо серйозних інтересів і де Росії необхідно припинити миротворчу діяльність, в Іраку Росія має що втрачати. Маємо свої інтереси, які потрібно захищати. Насамперед це економічні інтереси: повернення боргів Іраку Росії, розробка нафтових родовищ на основі раніше укладених контрактів, відновлення державної інфраструктури.
Загалом, Росія повинна розіграти нафтову карту, яка усе ще дає країні сильний козир у міжнародних відносинах, особливо у світлі довгострокової дестабілізації Близького Сходу. Росія зможе як отримувати великі прибутки від продажу нафти протягом багатьох десятиріч, так і відігравати роль «енергетичного стабілізатора», необхідного для збереження миру в усьому світі. Розумне використання нафтових ресурсів не тільки надасть довгострокову основу для модернізації Росії, але й посилить її геополітичний вплив.
Сергій КАРАГАНОВ — голова Ради з питань зовнішньої та оборонної політики Росії.
