25 жовтня, рівно десять років тому, спецназ ФСБ штурмом взяв літак Михайла Ходорковського в Новосибірську. З тих пір колишній співвласник і глава компанії ЮКОС перебуває за ґратами. Термін його ув’язнення закінчується в серпні наступного року, і вже зараз багато хто починає міркувати: чи завершиться він саме тоді? Або з рукава дістануть ще один термін?
Адвоката Михайла Ходорковського Вадима Клювганта нам довелося зустріти в Нікулінському районному суді міста Москви. Нині він захищає інтереси одного з фігурантів «болотної справи» Миколи Кавказького. На питання про те, навіщо він взявся за «болотну справу» — адже з точки зору логіки гучних російських процесів вона свідомо програшна, Вадим Клювгант наводить кілька аргументів. Крім іншого, говорить, що категорії «програш» і «виграш» передбачають наявність змагання, а оскільки в «болотній справі» його свідомо немає, наповнення цих понять стає іншим. «Тут можуть бути інші перемоги. Наприклад, моральна. Коли в суспільстві виникає розуміння, за ким правда, а у юристів — хто тут правий юридично,» — каже він. На сьогоднішній день в «болотній справі» тривають допити свідків звинувачення.
Як «справа ЮКОСа» вплинула на Росію? Які сигнали посилає влада суспільству за допомогою «болотної справи»? Навіщо Володимиру Путіну Вільям Браудер? Про це — в інтерв’ю адвоката Вадима КЛЮВГАНТА.
— Не раз доводилося чути і читати, що, мовляв, доки Володимир Володимирович — президент (номінально або по факту), Ходорковський сидітиме. Як ви вважаєте, це так?
— Не належу до тих, хто думає, що має право безапеляційно висловлюватися про долі інших людей, які, тим більше, знаходяться у такій складній ситуації. «Пікейне жилетство» теж повинне мати якісь межі пристойності. А ще я вважаю, що в цій справі, точніше — в цій страшній історії під назвою «справа ЮКОСа» (адже насправді жодної кримінальної справи немає, бо немає злочину, є лише оболонка з такою назвою) — дуже крутий заміс складових. Зокрема, звичайно, є і особистісна, через яку неважко зрозуміти, чому багато людей так говорять. Але будувати прогнози в цій історії — справа невдячна. Я мало знаю прогнозів, які виправдалися.
— Ваші власні теж не виправдовуються?
— А я їх не роблю. З двох причин. Те, що вони не виправдовуються, — це одна з причин, менш важлива. А перша причина полягає в тому, що не справа юриста — займатися віщуваннями. Моя справа — оперувати законом і фактами. Незалежно від того, хто президент (адже у нас була певна заміна), ми всі ці довгі роки домагаємося того, щоб Михайло Ходорковський, Платон Лебедєв та інші юкосівські в’язні якнайшвидше вийшли на свободу. Адже ми не до царя-батюшки апелюємо за милістю. Ми говоримо про те, що людина перебуває у в’язниці безпідставно і незаконно. Нам вдалося термін розправи хоча б скоротити на три роки і два місяці від другого вироку. Можливо, нам ще щось вдасться до серпня 2014 року, коли збігає термін ув’язнення Михайла Ходорковського.
«А ЧЕ ЭТО ВЫ ХОДОРКОВСКОМУ УЛЫБАЕТЕСЬ? ХОТИТЕ РЯДОМ ПРИСЕСТЬ?»
— Якщо прогнози в цій історії будувати складно, то можна поговорити про результати, точніше, про вплив справи ЮКОСа на те, що сьогодні відбувається в Росії. Якою мірою нинішня ситуація є наслідком саме цієї справи?
— Дуже значною. Тут є декілька рівнів впливу. Найочевидніший і найтрагічніший — це розкладання правозастосовної системи Росії під впливом цієї справи. Метастази розповзаються і тиражуються в різних справах щодо різних людей. «Справа ЮКОСа» набула характеру еталону (із знаком «мінус», звичайно) з точки зору створених і відпрацьованих на ній технологій, за допомогою яких може здійснюватися розправа під прикриттям судочинства. Це, що називається, — медичний факт.
— Про які саме технології йдеться?
— Їх багато. Наприклад, те, що я називаю «зміною вивісок». Береться, наприклад, зміст посадової інструкції, за якою людина працювала в компанії ЮКОС, і переписується на звинувачувальні процесуальні папери під назвою «роль такого-то в організованій злочинній групі». Це ж саме проробляється і з рішеннями органів управління компанії, які «перетворюються» на реалізацію «злочинного плану». В результаті вся компанія стає «організованою злочинною групою», а вся її діяльність — «криміналом». Те ж саме тепер і з «болотною справою». Люди прийшли реалізувати своє конституційне право на участь у масових зборах мирно і без зброї. Це було погоджено московським урядом. Але їм обманом і силою не дозволили пройти до погодженого місця мітингу, люди цілком природно обурилися, виникла спровокована діями влади тиснява — і тепер це називається: «змінили встановлений маршрут ходи з метою здійснення масових безладів». То хіба це не та ж самісінька технологія?
Далі. Так званий «збір доказів», який насправді являє собою процес напихання сміттям і брехнею великої кількості томів з назвою «Кримінальна справа». Адже неможливо серйозно говорити про докази того, чого не було. Ось тому «винність» Кавказького (Микола Кавказький — один із фігурантів «болотної справи», підзахисний Вадима Клювганта. — Ред.) «підтверджується» вилученим у нього удома мегафоном. При цьому мегафон він із собою на Болотну не брав, і жодні дії з мегафоном йому не інкримінуються. А ось приклад — прообраз зі «справи ЮКОСа»: існує якась угода, наприклад про постачання нафти, вона укладена, підписана, реально виконана у точній відповідності з передбаченими в ній умовами, і це ніхто не оскаржує. Але слідство і суд трактують цю угоду як епізод «розкрадання». Фабула звинувачення і в «справі ЮКОСа», і в «болотній» — це невимовний, недоступний розумінню і позбавлений будь-якого смислового навантаження набір слів, однак викладений на багатьох сторінках і супроводжуваний безліччю страшних епітетів. «Усвідомлюючи злісно злочинний...» тощо. Інакше кажучи, негативно-кримінальні характеристики просто підбовтуються до незлочинних дій, незважаючи на факти і закон. І ще придумуються невідомі досі квазіюридичні (а насправді беззмістовні і юридично нікчемні) терміни, на кшталт «фіктивної операції», «фіктивного права власності», — які завгодно і наскільки фантазія дозволить.
Ще одна технологія — поводження з людьми. Вона, звичайно, не нова, але масштаби цієї фальсифікації безпрецедентні. Їх починають шантажувати, цинічно торгуватися з ними, домагаючись потрібних для розправи неправдивих свідчень. І тут є два варіанти: якщо людина на торг не йде і нічого такого не підтверджує, то просто пишеться: «винність у розкраданні/легалізації/масових безладах підтверджується також свідченнями Іванова/Петрова/Сидорова», без будь-якої конкретизації того, що ж саме вони «підтвердили». З тих, дуже небагатьох, які йдуть на торг, починають робити лжесвідків звинувачення під загрозою того, що інакше вони стануть звинуваченими. Вони, бідні, тужаться, плутаються, їх потім все одно обманюють. У Хамовнічеському суді державний обвинувач з полковницькими погонами одному з цієї категорії свідків поставила таке, вибачте на слові, питання: «А чё это вы Ходорковскому улыбаетесь? Может, соскучились? Хотите рядом присесть?».
Звичайна людська порядність вимагає великої мужності від людей, багатьом, на жаль, вона коштувала довгих років за ґратами або у вимушеній еміграції, а комусь — і життя. Як, наприклад, Василю Алексаняну (колишній віце-президент ЮКОСа Василь Алексанян відмовився свідчити проти Ходорковського; попри вкрай важкий стан здоров’я тривалий час утримувався у в’язниці, не отримуючи необхідного лікування; помер після важкої тривалої хвороби 2011 року. — Ред.). Слідчі неодноразово йому говорили, що знають про його хворобу і готові звільнити й допомогти з організацією лікування, навіть за кордоном. Але для цього він повинен був підтвердити, що Ходорковський і Лебедєв — злодії, що сам Алексанян їм допомагав. Інакше кажучи: «купіть у нас своє життя за свою совість».
У «болотній справі» все це теж є, і в справі «Кировлеса» — теж. Але там, слава Богу, всі живі, там предметом торгу були «лише» фізична свобода або менший термін покарання в обмін на совість.
— Мої колеги вже ставили вам це питання, і ваше небажання відверто на нього відповідати можна зрозуміти... Йдеться про політичне майбутнє Михайла Ходорковського. Але я сформулюю питання інакше: чи може він як політик бути затребуваним російським суспільством?
— По-перше, спочатку він, нарешті, повинен вийти. По-друге, я просто не можу вигадувати. Знаю, що на сьогодні Михайло Ходорковський не розглядає себе як політика, тобто людини, що бере участь у боротьбі за владу. Відповідаючи на питання у вашій постановці. Безумовно, «справа ЮКОСа» значною мірою сформувала певну повістку громадянського суспільства. І це ще одна з форм його впливу, про який ви запитували вище. У 2003 році, коли ця справа почалася і Михайло Ходорковський був арештований, у суспільстві переважала думка, що це проблеми багатих, так нехай самі там і розбираються. Але з плином часу до багатьох прийшло усвідомлення того, що таке може статися з кожним. Різниця тільки в тому, що одного призначили жертвою розправи, бо він багатий, поводиться незалежно й у нього привабливий бізнес, іншого — через посаду, яка комусь знадобилася, або квартири, або як небажаного конкурента. У випадку з Михайлом Ходорковським виконавцями були генерали, а десь досить і сержанта. «Справа ЮКОСа» стала сигналом, що так — можна.
Безумовно, за роки ув’язнення, завдяки бездоганно мужній і порядній поведінці, активній громадській позиції, Михайло Ходорковський перетворився на одну з найавторитетніших — у найправильнішому сенсі цього слова — осіб у країні. У яких формах цей авторитет може бути затребуваний і бути реалізований, коли він вийде на свободу, — я не знаю. Але у мене немає сумнівів у тому, що він затребуваний як мудра, шанована людина, думка якої вагома для суспільства. І мені здається, в цьому випадку це набагато важливіше, ніж безпосередня участь у політичних кампаніях.
Крім того, ми якось із Михайлом Борисовичем обговорювали, що зараз основні позиції в активній політиці повинно займати вже наступне покоління.
«У «БОЛОТНІЙ СПРАВІ» — ЯК У НОЄВОМУ КОВЧЕЗІ»
— Якраз про молоде покоління... У «болотній справі» фігурують переважно люди, народжені після 1985 року. «Болотна справа» — це сигнал для кого і про що?
— Це історія про те, що цивілізований діалог влади з громадянським суспільством поки що з боку влади не вибудовується. На передньому плані розгорнутих владою репресій опинилися люди, які, в більшості, навіть не є політичними лідерами. Деякі з них — просто громадські або політичні активісти, а інші навіть до активістів не можуть бути віднесені, вони просто небайдужі молоді люди. Вони прийшли на Болотну не для погромів і не для того, щоб підтримати якогось політика або партію, а тому, що їм не байдуже, що відбувається в їх країні, а те, що відбувається, як кажуть, «дістало». Так от, саме їм, і таким, як вони, говорять: тільки ми знаємо, як правильно батьківщину любити, і дозволено лише те, що ми вважаємо дозволеним. А якщо нам не сподобається те, що ви робите або говорите, то ми до вас прийдемо з ОМОНом — і буде вам спочатку «бутирка» або «матроска», а потім — зона.
Прийнято вважати випадковим набір «в’язнів Болотної», але він лише частково випадковий. Подивіться, адже там як у Ноєвому ковчезі — двоє анархістів, двоє лівих, двоє соціалістів, двоє симпатизуючих ЛГБТ, двоє правих лібералів, які не визначилися. Увесь спектр громадянського суспільства. «Сигнал» посланий усім. Тому ставлення суспільства до цієї справи — дуже серйозний індикатор. І воно, на жаль, пригнічує.
— У чому саме?
— У пасивності, байдужості. Люди ходили на площі десятками тисяч, а до суду приходять десятки, серед яких більшість — родичі і друзі в’язнів, невелика кількість журналістів і активістів, які роблять героїчні зусилля з підтримки і привернення уваги. Така ж інертність переважає і в публічному просторі, хоча є, звичайно, винятки. Мало хто знає навіть, у чому суть справи. Так і кочує за підтримки офіційної пропаганди ось це: «ну, побилися з поліцейськими, як це буває з футбольними фанатами або «нациками». Але не можна ж поліцейських бити, ось і нехай тепер відповідають». Але на Болотній була абсолютно інша історія: там у людей не було погромних цілей і настроїв. Як не намагаються ретушувати істину в матеріалах справи, все одно видно: дії влади були провокаційними, а дії поліції, зокрема пов’язані із застосуванням сили, — ще й незаконними, і непропорційними. А від незаконних дій громадяни мають право захищатися. Більше того. Зараз ми допитуємо в суді поліцейських. Вони говорять про деяких агресивно налаштованих провокаторів, які нібито «заводили натовп». Але жодного з них правоохоронці чомусь не затримали. І вони не можуть відповісти на питання: «Хто ці люди? Хто їх туди послав? Чому їх не затримали?» І, головне: причому тут тоді фігуранти «болотної справи», які вже півтора року піддаються переслідуванням, сидять у в’язницях? Крім того, фізичний збиток багатьох мирних учасників акції на Болотній площі був дуже серйозним. Але це теж заховано під сукно, всі спроби домогтися розслідування дій людей при владі, які перевищили свої повноваження, — відбиваються. І, на жаль, це теж не знаходить своє належне місце у повістці громадянського суспільства.
— Деякі російські публіцисти намагалися оцінити недавні події у Бірюльово на тлі якраз «болотної справи». «Болотна» трактується владою як «організований екстремістський кримінал», а погроми в Бірюльово — це нібито «хуліганка». Вам також це здається характерним?
— Порівняння це, безумовно, напрошується. Ще раз підкреслю, що з боку влади немає навіть імітації розслідування того, що сталося з мирними людьми на Болотній площі, що і чому зробила там сама влада. Тоді як у Бірюльово всіх одразу зняли з посад, все розслідують, є навіть арештовані керівники — як кажуть, будь-яка примха. Причому все це демонстративно, напоказ. У цілому, як мені здається на основі побаченого, почутого і прочитаного у відкритих джерелах, бірюльовські події близькі до класичного погрому — з точки зору мети, гасел і дій. На Болотну, повторю, люди прийшли як громадяни, із законною метою і під законними гаслами. Там ніхто нічого не громив і не підпалював, не перевертав автомобілі, не перекривав вулиці з рухомим транспортом, не нападав зі зброєю на правоохоронців. А саме це і є юридично обов’язкові ознаки масових безладів. У Бірюльово ж все це, схоже, було — за винятком озброєного нападу на поліцію. При цьому учасникам тих подій інкримінується хуліганство.
— Як на тлі цього виглядає та лінія, яку пропонує Олексій Навальний? Багато хто говорить про те, що його риторика є небезпечною, інші називають її «інтелектуальним націоналізмом».
— Можу з упевнено і безвідносно до якихось персоналій сказати, що мені не можуть бути близькі будь-які шовіністичні нотки — і через професію, і через громадянську позицію, і через генетичну пам’ять мого народу. Така лінія, якщо вона серйозно проводиться якимись політиками (зокрема і владою, яка з цими хлопцями заграє), — це порохова бочка, яка може зайнятися не сьогодні-завтра. Тому не готовий підтримувати і «російські марші», і будь-які інші збори і дії з діленням на «чистих і нечистих». А в організаторах і активних учасниках таких дій не можу визнати політичних лідерів серйозного масштабу з серйозною перспективою. Думаю, якоїсь миті потрібно робити вибір: або ти претендуєш на лідерство серед маргіналів-шовіністів і з ними заграєш, або — на лідерство у здоровій частині суспільства, за якою майбутнє.
Оцінювати персонально Олексія Навального з цієї точки зору сьогодні не готовий.
Мені доводилося чути і різні його висловлювання, і висловлювання про нього на цю велику і болючу тему, хоча в деталі особливо не заглиблювався. І не можу з упевненістю сказати, що саме складає його погляди. Водночас очевидно, що зараз Олексій Навальний піддається цькуванню, зокрема безпідставному кримінальному переслідуванню. Його намагаються різним чином дискредитувати аби понизити його потенціал як опонента. Я, звичайно, радий, що він залишився на волі, але, на жаль, думаю, що і цей факт намагатимуться використовувати з метою його дискредитації.
«ВОРОГ ДЕРЖАВИ» ВІЛЬЯМ БРАУДЕР
— Зараз у Росії активно обговорюється проект амністії до 20-річчя Конституції і те, чи можуть потрапити під неї, зокрема, «в’язні Болотної». Які перспективи, на вашу думку?
— За останні півтора десятка років наша влада не особливо проявила себе як великодушна. У нас уже давно не було якихось значимих амністій, практично немає помилування, складно і не прозоро реалізується інститут дострокового звільнення. До того ж, з’явилася дуже неприємна риса: такі події набувають украй неприємних і чужих дійсному милосердю рис шоу. Спочатку піднімається пропагандистська кампанія, у якій кожен намагається продемонструвати себе як ініціатора, автора єдино правильної думки, потім — холостий вихлоп. Так звана економічна амністія — яскравий тому приклад (постанову про амністію, що поширюється на підприємців, Держдума РФ прийняла влітку цього року. — Ред.). Скільки було слів, фанфар і барабанів! У результаті на таку велику країну, з такими масштабами лиха було помилувано лише декілька сотень людей. Зараз, на жаль, відбувається приблизно те ж саме: якась амністія, мабуть, буде. Невелика група людей дійсно намагається зробити так, щоб вона була справжньою, відповідала запитам суспільства і масштабу проблеми, а довкола — рекламне шоу з нескінченними ворожіннями на кавовій гущі, альтернативними «авторськими» проектами, лайкою і взаємними звинуваченнями...
Я вважаю, що амністія дуже потрібна. Звичайно, це не реабілітовуючий механізм, але він дозволяє людям, як мінімум, вийти на волю. Наш слідчо-судовий репресивний механізм, який вже набув рис конвеєра, що не знає виправдань, за ці роки напродукував таку кількість поламаних доль. Ці завали ж треба якось розгрібати. Вдавати, що їх не існує, — небезпечно. Тим більше що і справи, і категорії справ, за якими найбільше число «призначених злочинцями», добре відомі. Країна знову починає жити так, як вона жила протягом десятиліть минулого сторіччя — темою в’язниці. То хіба це годиться для ХХІ століття? І потім, вже сьогодні зашкалює рівень напруженості, протистояння, агресії в суспільстві. Отже правильно проведена амністія може послужити добру службу. А влада, яка хоче бути по-справжньому сильною, обов’язково має бути великодушною і милосердною.
— Наостанок прошу вас прокоментувати ще одну важливу для Росії справу — «справу Магнітського». І тут два аспекти. По-перше, спроби впливу Заходу, які втілилися у так званий «список Магнітського». Низка правозахисників ставить під сумнів його ефективність, стверджуючи, що відповідальність має бути персональною. По-друге, безперервні спроби російської влади дістати Браудера. Нещодавно Інтерпол їй відмовив, посилаючись на політичний характер переслідування, але навряд чи це когось зупинить. Навіщо Путіну Браудер?
— «Ворог держави». Є такий голлівудський фільм. А у нас є декілька людей, які носять цей неформальний, але такий «зобов’язуючий» титул. Вільям Браудер виявився одним із них, хоча до певного часу ніщо цього не провіщало. Був період, коли він активно підтримував дії російської влади, наприклад, арешт Михайла Ходорковського. Причому, за дивним символічним збігом, саме тоді Браудер здійснював операції, за які його тепер заочно засудив до дев’яти років позбавлення волі російський суд, неначе це були не операції, а якісь злочинні дії. Тепер він визнав, що тоді не розумів, що відбувається насправді. Думаю, мотиви його переслідування цілком зрозумілі. Я не знаю, що злочинного зробив Браудер щодо російських активів, мені не довелося бачити нічого, що б це підтверджувало. Але я бачу, що його не сприймають як обґрунтовано звинуваченого у здійсненні злочину ті структури, яким увесь світ довіряє. Зокрема, Інтерпол. Його активність щодо обстоювання доброго імені своїх співробітників — перш за все загиблого у в’язниці Сергія Магнітського — викликає глибоку повагу. І йому багато чого вдалося.
Що ж до так званого «списку Магнітського», то, по-перше, будь-яка країна може оголосити будь-яку особу небажаною на своїй території. Це суверенне право держави, яка навіть не зобов’язана пояснювати мотиви такого рішення. По-друге, ці заходи абсолютно не виключають необхідності персональної відповідальності перед законом кожного корумпованого чиновника за скоєне, перш за все — у своїй країні. Ну, а по-третє, зважаючи на силу істерик деяких людей при владі і провладної пропаганди, на щось болюче цими заходами точно потрапили.
