У ході передвиборної кампанії офіційна і близька до неї Росія всіма силами намагалася дотримуватися рівновеликої дистанції від фаворитів гонки. Не завжди це виходило, переважно через об’єктивні причини. Так, після переговорів Юлії Тимошенко та Володимира Путіна щодо газових проблем виникло відчуття, до речі, нічим не обѓрунтоване, що Москва зробила свій вибір на користь леді Ю. Щоб згладити колізію, що виникла, в Першопрестольній відразу ж відіграли назад, і з «Газпрому» в міру наближення дати першого туру висловлювали побоювання в можливостях України розрахуватися за поставлений газ. Нібито зіграли на користь Януковича. При цьому намагалися робити так, щоб у жодному разі цей пас не потрапив на поле чинного Президента.
Втім, зовсім відсторонитися від виборів в Україні за всього бажання було неможливо. По-перше, тому, що результати народного волевиявлення і особа нового президента матимуть істотний вплив на характер міждержавних відносин. А вони є стержнем усього того, що відбувається на просторі СНД, у м’якому підчерев’ї Росії. По-друге, економічні, фінансові та комерційні зв’язки двох країн для дуже багатьох у сусідній країні є визначальними. І енергетичні проблеми за всього їхнього заполітизування мають досить істотну економічну та фінансову складову. Україна — один із найбільших споживачів російського газу та нафти, і просто так із такого ринку не йдуть без втрат для себе. Не кажучи вже про проблеми транзиту. Але разом з енергетикою, металургією та сільським господарством є ще одна, досить чутлива для Росії сфера взаємодії з Україною — військово-технічне співробітництво. Хай як прагнули в Москві покінчити з ним, але нічого не вийшло, хоча ніхто й ні за яких умов у Першопрестольній це не визнає. По-третє, можливо, найголовніше: демократичний розвиток України за всіх вигинів та втрат є таким прикладом, від чого в Кремлі та його околицях багато хто має сильний головний біль. Отже, за Україною стежили дуже пильно, при максимально можливому камуфляжі такого спостереження.
Остання обставина стала основою ретельно збудованої пропагандистської кампанії. Спочатку з України зробили опудало. Апофеозом був знаменитий лист Медведєва в комплекті з відмовою направити до Києва нового посла. Є підстави вважати, що це була сигнальна ракета, покликана позначити початок пропагандистського наступу з метою дискредитації чинної влади Києва, в першу чергу, її президентської гілки. Причина підготовленого масованого пропагандистського наступу досить очевидна: в якийсь момент у Москві вирішили, що Ющенко має шанси залишитися президентом на другий термін. У затіяного в Кремлі було багато цілей, і південно-західний напрям був одним із кількох, але форма була вибрана гранично антиукраїнська. Потім, щоправда, довелося різко здати назад через причини, що не залежали від організаторів дійства. Нас же цікавить та обставина, що в столиці північного сусіда, як п’ять років тому, так і зараз дуже погано уявляють, що тут відбувається і який напрям розвитку країни. Звідси спроби впливати на ситуацію в Києві, що робляться з грацією баштового крана, керованого кранівником, який погано бачить.
Надалі основним вмістом досить нечастих повідомлень з України було одне: там повна анархія, жити неможливо, і країна з дня на день розвалиться. В усякому разі, в сусідів погано, а в Росії під патронатом тандему все добре. Тут порядок, немає жодних ексцесів, не враховуючи Північного Кавказу, але це вже частина російського життя. Заразом розповіді про те, як погано в анархічній Україні, розмивають невеселі роздуми російського обивателя про свої проблеми. У коментарях за результатами першого туру в російській пресі простежувалася думка: знову не розібралися, анархія триває. При цьому українська політична різноманітність підноситься як негативна риса, властива всій державі. Немає в країні царя, немає й порядку, і тому там все погано.
У період перед першим туром, коли публікація даних соціологічних опитувань у нас заборонена, такі результати в російській пресі були опубліковані. Відповідне опитування було проведене ВЦВГД і нібито дало сенсаційні результати. Висновок сусідніх соціологів був такий: Тігіпко виходить до другого туру. Інакше як спробу впливу на виборця в східних та південних регіонів, які в Москві чомусь вважаються проросійськими, розглядати не можна. Цікаво, що в уяві деяких наших політиків і навіть кандидатів у президенти чужі соціологи більш кваліфіковані, ніж місцеві, та все ж вони зробили таку ж саму помилку. Дані стосовно Юлії Тимошенко виявилися істотно заниженими. Одночасно вкотре отримала підтвердження думка: хто з кандидатів користується послугами російських політтехнологів та консультантів, зазнає нищівної поразки. Вже скільки разів повторювали світу, та все не про запас.
Проте не менш цікаве ще одне опитування, проведене ВЦВГД, але вже в Росії, стосовно українських виборів. Виявилось, що вони цікавлять усього лише 32% опитаних, а 24% узагалі ними не цікавляться, інших вони цікавлять незначною мірою. Це стійкий результат, хоча в порівнянні з 2004 роком кількість тих, хто цікавиться, зменшилася на 2%. При цьому в опитаних склався такий самий стійкий стереотип стосовно фаворитів виборчої гонки: Янукович — для Росії краще, із Тимошенко складно вести справи. Але переважна більшість опитаних вважали, що вже в першому турі переможе Тимошенко.
Російські політики і бізнесмени висловлювалися досить обережно, при цьому простежувалося різноголосся. Це принципова відмінність від 2004 року, коли їхні переваги були однозначними. Наведемо найхарактерніші думки. Володимир Жириновський, заступник голови Держдуми: «Мене обоє не влаштовують. Але я схиляюся до того кандидата, на якого нам сильніше можна буде вплинути. А це Тимошенко». Вадим Густов, голова комітету Ради федерації у справах СНД: «Янукович для Росії краще. Хоча минулі вибори показали, що це не дуже проста фігура». Геннадій Шмаль, президент Спілки нафтогазопромисловців Росії: «Для нафтогазового сектору Росії Тимошенко краща. Вона передбачувана і прагматична. Враховує інтереси України, свої, але й інтереси співбесідника не ігнорує». Звернімо увагу, що в цих висловлюваннях простежується досить поверхневе уявлення про українських політиків. Так мислять ті, хто начебто керує Росією, що ж казати про інших.
У наявності, на перший погляд, парадоксальна ситуація. У Росії як прості громадяни, так і політики погано уявляють, що відбувається в Україні, й не можуть об’єктивно про це судити. Кажуть, що збоку видніше. У багатьох випадках це справді так, але якщо спостерігати збоку без упередженості. У нашому випадку цього, на жаль, немає. Головною причиною такої ситуації є те, що в математиці називається некоректною екстраполяцією. Це пов’язано з тим, що Україна багатьма в Росії розглядається як її продовження, як територія, що тимчасово відкололася. Суспільне життя в одній країні механічно, без врахування відмінностей, які збільшуються з кожним днем, переноситься на сусідню. Виникає спотворене уявлення про те, що відбувається на берегах Дніпра. Дефіцит об’єктивної інформації та аналізу підмінюється легендами, в які їхні ж творці починають вірити. Найбільш відомим і одіозним із цієї категорії є міф про регіональний розкол України за мовною, релігійною і подібними ознаками. При цьому якось забувають, що в Росії таких відмінностей не менше, а значно більше і що вони мають глибший, навіть системніший характер. Для сусідньої країни небезпека розколу за регіональною ознакою набагато більша, просто вона зараз перебуває в латентній формі, за винятком Північного Кавказу.
Неправильне уявлення про сусіда небажане навіть на побутовому рівні, а на міждержавному воно просто небезпечне. У чому ми, на жаль, мали можливість неодноразово переконатися. Сприяти звільненню від міфологізованого уявлення Росії про Україну — важливе завдання нової влади в Києві. Але для цього потрібна добра воля і сусідньої країни. Чекатимемо, але чи діждемося, велике питання...
