Проект конституції Іраку, ймовірно, буде схвалений на референдумі, що відбудеться сьогодні. І немає різниці, чи ратифікують його зрештою, чи ні, оскільки конституція — як і весь процес створення конституції — абсолютно не зачіпає реалій країни, що більше не існує як виразне політичне утворення.
Проблема не в конституції, а в банальному здоровому глузді — практично ідеї фікс — Ірак є сучасною життєздатною національною державою, і все, що йому необхідно, щоб функціонувати належно, — це відповідні політичні установи. Але це — помилка, і відповідальні керівники повинні вже подумати про альтернативи.
Іракська держава, створена в 1920-х роках британськими імперіалістичними планувальниками (на чолі з Уїнстоном Черчиллем), є дивною багатоскладовою сумішшю, що складається з трьох непорівнянних областей старої Османської імперії: Мосул із курдською більшістю на півночі, Багдад із більшістю арабів-суннітів у центрі та Басра з більшістю арабів-шиїтів на півдні. За своїми політичними мотивами британці наділили арабів-суннітів, що ніколи не становили понад 25% населення, владою над цілою країною і навіть привезли Хашимітського принца араба-сунніта, щоб управляти своїм творінням.
Відтоді країну можна було згуртувати тільки залізним кулаком: історія Іраку насичена шиїтськими, курдськими і навіть християнськими ассірійськими повстаннями, що були придушені кривавим способом правлячою меншиною суннітів. Протягом усієї своєї історії сучасний Ірак завжди був найбільш деспотичним з арабських країн. Правління Саддама було лише найжорстокішим у довгому ряду суннітських режимів.
Саме ця гегемонія суннітів — а не тільки баасистський режим Саддама, — була повалена Сполученими Штатами. Але, з огляду на історію Іраку та його демографічний склад, американська спроба реформувати державу в функціонуючу демократію провалилася за трьома пунктами: повноваження шиїтської більшості, відмова курдів розформувати свою де-факто насилу завойовану міні- державу на півночі та бурхлива кампанія суннітів із підриву будь-якої системи, якої вони не очолюють.
Коротше кажучи, проект конституції — це спроба знайти «квадратуру кола». Суннітський опір — партизанська та терористична війна, яка була добре підготовлена в останні роки правління Саддама, — продовжуватиме намагатися скинути будь-яку подібність порядку, що втілює поточну коаліцію курдсько-шиїтської більшості. Сунніти продовжуватимуть свої жорстокі напади на шиїтів, курдів і керовану США військову коаліцію. Вони, швидше за все, бойкотують конституційний референдум і всі подальші вибори так само, як вони бойкотували всі попередні вибори.
Зрештою, зважаючи на нелюдську логіку їхньої тривалої гегемонії в Іраку, чому сунніти повинні мати намір підкоритися процесу, що ґрунтується на їхньому статусі як на статусі меншини, особливо коли цілі області країни перебувають під ефективним контролем суннітського заколоту? Так само, чому шиїти, які у свою чергу повинні підкорятися гегемонії суннітів, замість того, щоб створити свою власну політичну структуру на півдні, змодельовану за принципом досягнень курдів на півночі?
Будьмо відверті: Ірак іде шляхом Югославії, що привів її до розпаду на початку 1990-х років. Це необхідно визнати та зрештою вітати, попри традиційні дипломатичні норми про недоторканість територіальної цілісності нинішніх держав.
Такі норми, звісно, корисні. Але щойно держава починає розпадатися, як це сталось у Югославії, жодні конституційні формулювання вже не можуть її врятувати. Конституція працює, тільки якщо всі сторони зацікавлені в функціонуванні в рамках цієї структури — а це, очевидно, не випадок з Іраком.
У тривалому існуванні багатоетнічних і мультирелігійних держав немає нічого священного, якщо їхні основоположні верстви не бажають жити разом. Навпаки, існують уроки, які необхідно винести з розпаду Радянського Союзу, Югославії і навіть — а, можливо, особливо — Чехословаччини, де розподіл було здійснено без насильства.
На відміну від цього, сьогоднішня Боснія і Герцеговина — приклад іншої невдалої спроби підтримати струхлявіле багатоетнічне утворення: воно не працює, а країна не розпадається виключно завдяки майже диктаторській владі верховного представника міжнародної спільноти та присутності іноземних військ.
Настав час подивитися в обличчя дійсності: курдська область на півночі функціонує в розумному напрямі, вона навіть виявилася спроможною розвіяти побоювання Туреччини, що її існування погіршить власну курдську проблему в Туреччині. З шиїтами, які будують свою державу на півдні, суннітським областям теж треба дозволити піти власним шляхом. Це може сприяти миру більше, аніж спроба встановити в них ненависну окупацію або однаково ненависну шиїтську гегемонію.
Поява трьох держав — або високоавтономних областей, — замість об’єднаного Іраку станеться в будь- якому випадку, є конституція чи її немає. Здається, ніхто не зможе знову зібрати іракську мозаїку. Але необхідна хоробрість, щоб визнати те, що відбувається на наших очах, замість того, щоб продовжувати хапатися за химеру об’єднаної іракської держави.
Фактично, визнання очевидного в Іраку також означає визнання того, що існують основи для надії. Як і в колишній Югославії, окремі утворення, що з’являються зараз, можуть отримати кращий шанс для розвитку вигляду показовості та зрештою демократичного управління, ніж якби ворогуючі спільноти Іраку були вимушені жити разом в ув’язненні, якому країна і була весь час для більшості її громадян.
Шломо АВIНЕРI — професор політології в Єврейському університеті в Єрусалимі, колишній генеральний директор Міністерства закордонних справ Ізраїлю.
