З наближенням піка російського виборчого циклу західна дискусія про Росію традиційно активізується. Але дебати літа-осені 2011 року різко відрізняються від двох попередніх випадків. У 2003—2004 роках домінувала школа, яка готова бачити в російському відступі від демократії тимчасове явище, тлумачити всі сумніви на користь режиму Володимира Путіна і наполягати на тому, що вигоди від прагматичної співпраці з Москвою так чи інакше переважують і виправдовують «дрібні неприємності» на зразок відмови від ліберальних цінностей. У 2007—2008 роках все затьмарював сам факт залишення Путіним президентського поста і наївне бажання приймати модернізаційну риторику Дмитра Медведєва за реальну політичну програму.
Сьогодні від усього цього майже не залишилося слідів. Діагноз, який західні експерти і аналітики ставлять путінській Росії, — а побіжно, можливо, і не помічаючи цього, і західній політиці на її адресу — є гранично безстороннім.
Навіть найбільш перевірені учасники Валдайського клубу вже не можуть обходити мовчанням критичний погляд на найближче майбутнє Росії, що на очах перетворюється майже на консенсус. Принаймні, вони не намагаються сперечатися з ним публічно.
І навіть, здавалося б, така приємна і довгоочікувана новина, як домовленість про вступ Росії в СОТ, виявляється не в змозі змінити загальної тональності.
Можна виділити кілька знакових змін, які стали помітні в останні місяці. По-перше, кудись зникли охочі розмірковувати про Росію як про «недосконалу демократію», про велетенський прогрес, порівняно з 1991 роком тощо. Тобто, звичайно ж, самі по собі аналітики, які вважають, що Путін — досконалий варіант для Росії, нікуди не поділися, але їхня думка більше не в моді. Від середнього класу, що «народжується», усе ще очікують чудес, але вже розуміють, що приналежність до цього класу зовсім не визначається здатністю отримати деякий обсяг матеріальних благ — інакше більшість даїшників давно були б прихильниками ліберальної демократії, а головне — не можуть відмахнутися від новин про емігрантські настрої, що зростають, у тому числі серед, здавалося б, загалом успішних людей. А жахливу російську корупцію повсюдно згадують як щось самозрозуміле.
По-друге, теза про Росію, яка посилюється і раніше або пізніше відновить свої позиції у світі, теж просіла. На тлі китайської або, наприклад, бразильської динаміки сильних позицій на пострадянському просторі не досить для того, щоб тебе сприймали як державу першого рангу.
А тут ще Ігор Смирнов зі своєю відмовою послухатися регіонального гегемона і знятися з виборів у Придністров’ї. «Ослаблена Росія» — так вельми характерно називалася вереснева публікація німецького Фонду науки і політики. Адже зовсім недавно аксіомою вважалося, що «ведмідь повернувся».
По-третє, якщо до 24 вересня зберігалася надія на деякі, хоча б символічні, зміни і реформи, то після цієї дати від Росії стали чекати необрежнєвізму, застою, що само по собі створює певне тло. Не дуже оптимістичне. А звідси, по-четверте, уже недалеко до припущень, що у відносинах з нинішньою Росією доречніше чекати не партнерських, а радше напружених відносин, тим паче, що войовничих заяв, які виходять з Москви, не бракує. Чарльз Грант, глава Центру за європейську реформу, що розташований в Британії, досить чітко сформулював цю точку зору, коли написав, що «США і Європа повинні готуватися до того, що їм доведеться мати справу з Росією, яка стикається зі зростаючими економічними проблемами і при цьому може стати більш конфронтаційною». Кілька років тому, до речі, цей автор розмірковував про потребу «великої операції» між Росією та Заходом.
Чи означає це, що Захід стоїть на порозі кардинального перегляду своєї російської політики? Ні, поки не означає. На конференції, що недавно відбулася в Гельсінкі і організована фракцією лібералів Європейського парламенту, один російський учасник поставив риторичне запитання, чи надішлють європейські лідери вітальні телеграми до Москви 5 грудня. Відповідь на це запитання звучить так: не лише надішлють, але деякі були б щасливі доставити їх до Кремля особисто. А потім пояснити пресі, що з’їздили спеціально для того, щоб висловити «стурбованість».
Те, що російська політика ЄС основана на комерційних інтересах — правда. Цю реальність відмінити неможливо. До того ж, політику ЄС роблять бюрократи, а слабкість європейської новоутвореної зовнішньополітичної служби стала притчею во язицех, та й в будь-якому разі долати інерцію великих бюрократів завжди складно. У свою чергу, у США відбувається своя передвиборна кампанія, в якій Обама, хоче він того чи ні, став заручником «перезавантаження» і відмовитися від неї не зможе.
І, проте, певні зміни не лише ймовірні, вони вже йдуть. Питання, наскільки Кремль захоче і зможе бути партнером Заходу, порушено досить гостро, і в цьому контексті реалістичне уявлення про межі досяжного надзвичайно важливе. Твердити про «недовикористаний потенціал» дедалі важче, коли власні аналітики щодня заявляють про зворотне. І ось вже горезвісний прагматизм, який був основним чинником зближення, починає диктувати зовсім іншу поведінку. Можна відзначити дві речі. По-перше, в ЄС усвідомили, що потрібно убезпечити себе від впливу російської корупції, нецивілізованого лобіювання та інших асоційованих з Росією непрозорих методів ведення бізнесу, що є прямим викликом системі європейських норм і правил як економічних, так і політичних.
Недавня новина про першість Росії в світовому рейтингу хабародавців не пройшла непоміченою. І в даному контексті зовсім неважливо, наскільки сильною або слабкою є зовнішньополітична служба. Відповідні заходи може бути ініційовано підрозділами Єврокомісії з економіки, торгівлі або енергетики — достатньо пригадати обшуки в офісах афільованих з «Газпромом» компаній.
По-друге, співпраця з Росією дедалі менше розглядається у відриві від глобального контексту. У західних публікаціях вже з’явилося нагадування, що економічно Росія важлива для Німеччини приблизно так само, як Чеська Республіка, і що вона значно поступається Польщі. Тепер цей висновок тиражуватиметься. А оскільки реальної переорієнтації потоків експорту російських енергоносіїв на Китай ніхто не боїться, то й піар-акції на зразок запуску «Північного потоку» вже не зможуть допомогти Росії виглядати економічно потужнішою, ніж вона є насправді.
Москві легко було здійснювати європейську і в цілому західну політику, коли на іншому боці столу переговорів перебували люди, які «обманываться рады», — неважливо, помилялися вони щиро або за винагороду. Поглянемо, що відбуватиметься тепер, коли посилатися на ілюзії і нерозуміння стане для них неможливо.
