Цієї осені тисячам студентам коледжів підноситимуть міф, як факт. Цей міф сприяв розпалюванню воєн і може ускладнити пошук рішень найбільших світових проблем. Незважаючи на те, що походження цього міфу туманне, наука довела його помилковість, а глобалізаційний світ віднісся до нього, як анахронічного. Я говорю про державу-націю.
Міф про державу-націю об’єднує дві ідеї, одна з яких конкретна — це держава, а інша туманна, це — нація. Корисність держави зрозуміла. Вона містить у собі необхідний організаційний принцип, який дозволяє людям об’єднати свої ресурси для загальної користі та мобілізувати їх проти спільної небезпеки, у вигляді повеней або військового вторгнення. Держава також є кінцевим арбітром права. Влада держави навіть зростає, частково як зворотна реакція глобалізації, а також зростаючого прибутку від енергетичних ринків.
Однак держава-нація, як основа мистецтва керувати державою робить незрозумілою природу найбільших загроз людства. Забруднення, тероризм, пандемія та зміна клімату стали глобальним феноменом. Вони не дотримують національної суверенності, а, отже, вони змушують до глобального співробітництва.
Природа ідеї держави-нації незрозуміла. Більшість погоджуються з тим, що вона запропонувала спосіб консолідації і придання легітимності влади держави над групою людей, об’єднаних спільною мовою, культурою або етнічною приналежністю. Проблема полягає в тому, що контури культурного співтовариства рідко співпадають з політичною одиницею. Ідеал національного єднання також не бере до уваги внутрішню різноманітність і конфлікти.
Відмінні риси націй дуже нестабільні, навіть у короткий проміжок часу. Близько 15 років тому я провів літо в долині Луари у Франції. Як підтвердять багато з тих, хто був у Франції, люди в сільській місцевості Франції вважають, що саме вони, а не парижани, складають «справжню» Францію.
Це розділення на центральну частину й периферію поширене в багатьох країнах. Однак я також помітив, що за час бесіди відмінні риси особистості змінюються. «Ми, французи» переходить у «Ми, галли», «Ми, латиняни», «Ми, бретонці», «Ми, франки» або «Ми, європейці», в залежності від теми розмови. Спочатку подібна зміна особового ототожнення дивує, однак, якщо задуматися, в цьому з’являється сенс: якось Шарль де Голль сказав, що важко керувати країною, де існує 246 видів сиру.
Існує поширена думка, що Китаєм керує ханська більшість. Однак ця група відрізняється як лінгвістично, так і культурно, і навіть генетично. Як одного разу помітив автор Ян Бурума, не зрозуміло, що люди мають на увазі під словом «Китай». Тайвань є незалежною державою, однак офіційно входить до складу Китаю. Китайська культура й мова розповсюдилися по всьому світу. Бурума приходить до висновку, що «Китай» — це щось значно більше, ніж просто держава-нація. Тайванський вчений Лі Сяо-фен нещодавно доводив, що концепція «китайський» являє собою безглузде слово, яке було створене, щоб виправдати владу над меншинами.
Важко уявити націю, обмежену однією державою або державу, в якій проживає лише одна нація. Дехто вважає, що Японія являє собою приклад нації-держави. У незліченних палких обговореннях я нагадував багатьом японцям, що насправді японський народ включає в себе айну, корейців, китайців, філіппінців та риюку. Їхня відповідь завжди була однією: «Так, але ми хочемо вірити, що існує японський народ». У них навіть існує галузь досліджень, присвячена вивченню того, що значить бути японцем.
На зразок релігії міф нації-держави вимагає певної віри. Японський вчений Ешихіса Хагівага вважає, що оскільки цей міф не заснований на факті, то він неодмінно зникне, поступаючись місцем розумінню того, що ми являємо собою просто індивідуумів як частину глобального співтовариства. Він скаржиться на те, що японці особливо прив’язані до ідеї «японської приналежності», допускаючи, що Японія може бути «останнім героєм» вмираючої традиції.
Вияви цього явища часто з’являються в популярній культурі. Недавня реклама кредитних карток показує батька і сина, які їдуть до Норвегії, щоб знайти коріння своєї сім’ї. Прив’язавшись до місцевого пива, їжі, светрів та плавання вони відкривають, що насправді їхня сім’я походить iз Швеції.
Якби я був у тій подорожі, то, напевно, попрямував би до Ірландії, щоб дізнатися, що мої предки походять із Шотландії. Однак звідки походять шотландці? Можливо, із-за іншого моря. Міф про походження простежується ad infinitum (до нескінченності), поки ми не дійдемо до спільного предка людства, або дійсного міфу — чорного яйця в Китаї, списа в океані в Японії або взаємодії вогню та льоду в Франції.
Якщо політики хочуть вирішити сьогоднішні проблеми, то їм необхідно мислити ширше. Однією з відправних точок може стати переоцінка концепції нації-держави, якої навчають студентів у всьому світі як основної одиниці міжнародних відносин. Крім головного в теорії реалістів поняття про баланс сили, введення в етику міжнародних відносин — філософія моралі, права людини, а також роль недержавних учасників — повинно займати основне місце в навчальному плані з міжнародних відносин.
Як говорив філософ Петер Сінгер у своїй книзі «Один світ» (One World), об’єднаний фронт проти найбільших проблем, що стоять перед світом, вимагає фундаментального зміщення ставлення — геть від обмеженості в бік перевизначення власного інтересу. Проінформований егоїзм може засновуватися на державі, однак інтереси будуть перевизначені, щоб охопити універсальні принципи, такі як Загальна декларація прав людини. Якщо ці принципи знайдуть загальне визнання, то нам доведеться раз і назавжди забути про міф нації-держави.
Девін СТЮАРТ — директор відділу інновацій у глобальній політиці Консультативної ради Карнегі з питань етики в міжнародних відносинах та редактор policyinnovations.org. Він також є співробітником-стажистом у Центрі стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS).
