Незважаючи на запізніле схвалення Радою Безпеки ООН миротворчої місії ООН спеціального посланця Кофі Аннана в Сирії, як і раніше, немає твердої впевненості в тому, що президент Сирії Башар аль-Асад співпрацюватиме на якій-небудь серйозній або стійкій основі, й заклики до зовнішньої воєнної інтервенції тривають. У міру поглиблення кризи в Сирії ті, хто закликає до застосування зброї, згадують як трагедію бездіяльності в Руанді та Боснії в 1990 роках, так і торжество рішучих міжнародних дій у Лівії торік.
Пропозиції надходять найрізноманітніші — від установлення заборонених для польотів зон, буферних зон, зон «неураження», безпечних сховищ і захищених гуманітарних коридорів до озброєння Вільної сирійської армії для боротьби з режимом Асада. Інші ж закликають до прямого вторгнення з метою його скидання. Болісне питання для тих, хто вважає, що на міжнародне співтовариство покладено відповідальність щодо припинення масових жорстоких злочинів, полягає не лише в тому, чи є який-небудь із цих варіантів практично досяжним, але також у тому, чи принесуть вони більше користі, ніж шкоди.
Жодне воєнне рішення в даний час не має будь-яких шансів на підтримку з боку Ради Безпеки ООН, яка все ще в значній мірі паралізована реакцією з приводу хитрощів НАТО щодо його зловживань мандатом захисту цивільного населення в Лівії. Єдиний воєнний варіант, який отримав практичну міжнародну підтримку до цих пір, за повідомленнями деяких сунітських сусідів Сирії по затоці, — озброєння опозиційних сил.
Проте, якщо примусове воєнне втручання у тій чи іншій формі є правильним курсом у Сирії, то дебати мають бути проведено з ентузіазмом і завзятістю. Але чи той це випадок, коли потрібно вступати в бій?
Зважаючи на відповідальність захищати (R2P) принципи, які Генеральна Асамблея ООН одноголосно схвалила 2005 року, примусові воєнні дії з метою зупинення злочинів повинні розглядатися лише тоді, коли мирні засоби — від дипломатичних переконань до санкцій і погроз кримінального переслідування — виявляться недостатніми. Вочевидь, що ситуація в Сирії досягла цієї межі.
Але розгляд можливості проведення воєнних дій не означає їхнього схвалення. І моральність, і розсудливість вимагає, щоб були дотримані деякі критерії до того, як буде схвалене застосування сили. Жоден із таких принципів досі не був офіційно прийнятий Радою Безпеки або Генеральною Асамблеєю, але в останнє десятиліття з усіх дискусій щодо R2P було виділено п’ять критеріїв.
Першим критерієм є потенційні збитки для цивільного населення: чи відповідає загроза тому типові та масштабу, які, на перший погляд, виправдовують застосування сили? У Сирії вже загинуло понад 9 тисяч чоловік, і їхнє число збільшується щодня, тому цей критерій здається досягнутим, хоча насильство вже не таке одностайне, як на самому початку.
Другий тест, більш суб’єктивний і більш складний у застосуванні, а отже, не вирішальний сам по собі, полягає в тому, чи є головною метою будь-яких пропонованих воєнних дій зупинка або запобігання загрозі для цивільного населення. Деякі країни Перської затоки, що з ентузіазмом підтримують інтервенцію в Сирію, можуть керуватися передусім іншими мотивами: антиіранськими та просунітськими настроями.
По-третє, існує проблема останньої інстанції: чи було вивчено всі невоєнні варіанти й чи справді вони, швидше за все, не дадуть результатів? У Ради Безпеки немає на це відповіді, але, можливо, це не триватиме довго. Оскільки немає великих сподівань, що перетрактаційні навики Аннана зможуть, навіть за сьогоднішньої підтримки Ради Безпеки, досягти успіху в урегулюванні сирійської кризи, як вони допомогли після вибухових президентських виборів у Кенії 2008 року. І лише мало хто впевнений, що навіть загальні санкції чи інший невоєнний тиск стримає рішучість Асада придушити своїх супротивників.
Четвертий критерій стосується пропорційності засобів: масштаб, тривалість та інтенсивність передбачуваних воєнних дій відповідають мінімуму, котрий необхідний для усунення цієї загрози? Це був один із найбільш спірних аспектів інтервенції в Лівію. Проблема більшості пропонованих «мінімалістських» рішень інтервенції — створення буферних зон, — наприклад, полягає в тому, що в сирійських умовах буде, майже напевно, необхідна повномасштабна війна, щоб їх нав’язати. Мінімальне може викликати максимальне.
Останній і, зрештою, найбільш важливий критерій для втручання полягає в балансі наслідків: чи не принесе воєнна інтервенція більше шкоди, ніж користі? Саме цей аргумент з приводу воєнної інтервенції в Сирію викликає найбільше занепокоєння.
Будь-яка подальша мілітаризація в Сирії ризикує перетворити те, що вже є громадянською війною, яка зароджується, у війну з людськими жертвами набагато більшого масштабу. Сирійські військовики та воєнізовані формування, підтримувані урядом, сильні й люто чинитимуть опір. Сектантські відмінності в Сирії глибокі, й у міжнародного співтовариства немає великої надії на будь-яку згуртованість або прихильність опозиції демократії та правам людини. Воєнні дії в Сирії можуть охопити весь регіон. Враховуючи, що думка Ліги арабських держав з цього питання розділилася, будь-яке втручання Заходу неминуче призведе до поширення воєнних дій у країнах мусульманського світу.
Оскільки всі воєнні варіанти, здається, ведуть до зворотних результатів, єдиний шанс, щоб не втягнути Сирію в загальний хаос, полягає в політичному посередництві Аннана. Його невисловлена передумова полягає в тому, що достатню кількість високопоставлених чиновників режиму можна переконати змінити курс з достатньою кількістю безпечних висновків для найбільш спірних фігур, щоб стабілізувати ситуацію й почати реформи.
Але, щоб це сталося, Росія повинна впливати набагато конструктивніше, ніж це було досі. Це та тонка соломинка, за яку може вхопитися сирійський народ, але, на жаль, поблизу лише вона одна.
Гарет ЕВАНС — колишній міністр закордонних справ Австралії, нині — почесний президент Міжнародної кризової групи та ректор Австралійського національного університету. Автор книжки «Відповідальність захищати».
