На тлі «історичних рішень», які приймаються українським парламентом, про входження до Міжпарламентської асамблеї і все наростаючий у політичних колах галас про необхідність відновлення «братерського союзу слов’янських народів», сам об’єкт приєднання виглядає дещо дивним. То він внутрішню війну затіває, то не хоче ратифікувати договір про визнання реально існуючим «братнього» народу...
Люди, навіть налаштовані на інтеграцію, це дивацтво російського становища відчувають і реагують відповідно. У ході проведеного в листопаді 1998 року службою «Соціо-маркет» опитування чотирьохсот жителів Дніпропетровська (не найбільш націоналістичний регіон України) 45 відсотків опитаних заявили, що і зараз відповіли б ствердно на запитання референдуму на підтвердження Акту про державну незалежність.
Спробуємо подивитися на Росію і зрозуміти — в чому полягає це інтуїтивно зрозуміле дивацтво? Якось навіть дивно звертатися по аргументи проти відновлення союзу до Льва Гумільова, який вважав правильним «возз’єднання», на тій підставі, що росіяни дозволяли українцям (котрі, природно, відмовилися від мови, культури та національної приналежності) служити сержантами в російській армії. Однак, на мій погляд, одна з концепцій Гумільова цілком може служити ілюстрацією, чому Україні зараз немає куди інтегруватися.
Антисистема за Гумільовим — це передусім ідеологія, в основу якої покладено принцип заперечення життя й апології смерті. За «класичну» версію антисистеми у Гумільова виступає маніхейство — християнська єресь, відповідно до якої світ створено Сатаною, а тому утаємничений має померти, прихопивши за собою якомога більше співвітчизників (особливо тих, які ні про що не підозрюють, а отже — служать Сатані). На його думку, поява антисистем — ознака початку старечих хвороб етносу, його переходу з фази становлення у фазу надлому. Перефразовуючи Гойю — «падіння пасіонарності у ході міжсуперетнічних контактів народжує чудовиськ».
Навіть найповерховіший аналіз дозволяє виявити у практично будь-якому ідейному напрямку сучасної Росії могутні паростки антисистемного підходу. Деякі з цих ідеологій представляють собою антисистеми у багато разів небезпечніші, аніж маніхейство (у маніхеїв, через об’єктивні причини, не було доступу до ядерної зброї). Порівняно з Україною, де народилася тільки одна повноцінна антисистема — «Біле братство», Росія виглядає прямо-таки «імперією зла». Зробимо невеликий екскурс в основні ідейні напрямки сучасної Росії.
Різні варіації націонал-патріотичної ідеології. У основу цих ідеологій покладено принцип зовнішнього ворожого втручання — «жидомасонського капіталу» і «сіоністсько-американського імперіалізму», які поставили собі за мету знищення всіх людей на землі й росіян — особливо. Тільки «російські витязі» можуть стати у них на шляху, «відрубати гідрі отруйні голови», «розчавити мерзенних щурів». Щоправда, хоч про це прямо і не говориться, реальна перспектива діяльності «витязів» — героїчна загибель. Перемогти привидів неможливо, оскільки:
1. Їх взагалі неможливо перемогти ніколи. Вони існують з моменту виникнення людства й завжди брали гору над іншими народами. Тема загибелі цивілізацій древнього Єгипту, Межиріччя і Рима внаслідок жидомасонської змови не мусується тільки внаслідок їхньої історичної неактуальності. Однак ходять чутки, що Гітлер був креатурою масонів, а меморандум РНБ США №20/1 досі діє — треба розуміти, що запланована в останньому документі ядерна війна вже відбулася, однак росіяни її не помітили, оскільки:
2. Росіяни—дурні. Подібне висловлювання з боку російських «патріотів» — аж ніяк не рідкість. Краснодарський губернатор Кондратенко до цього зводить всі свої виступи в Раді федерації — у Росії земля не родить, росіяни — дурні, а тому — не можна розширювати контакти із Заходом — конкуренції Росія не витримає. Якщо це і не говориться прямо, то мається на увазі, оскільки:
3. Росіяни ніколи не управляли Росією. На чолі Росії завжди стояли або жидомасони, котрі систематично нищили російський народ, або (зараз особливо популярна така версія) — хохли, які російський народ всіляко гнобили і грабували. Останній приклад вінценосного «жидомасона» — Борис «Ельцин»...
На цьому тлі не дивують некрофільскі замашки «патріотів» типу Володимира Жириновського, який лає «антинародний режим» за розв’язаний у країні геноцид (на його думку, населення Росії щороку скорочується на 1 млн. чоловік), і тут же розраховує, скільки мільйонів російських хлопців він покладе під гусениці пакистанських і американських танків під час «останнього кидка на південь», а скільки — покладе під стінами Вільнюса... «Антинародний режим» явно поганий тим, що він знищує лише 1 млн. людей на рік і ніби «просто так», а він, Жириновський, зобов’язується знищувати по 10 млн., і ніби — за діло.
Не краще виглядає і поміркований патріотизм. Візьмемо хоча б книгу російського вченого А. Панаріна «Реванш історії. Російська стратегічна ініціатива в XXI столітті». Сам цей наукоподібний опус побудований на дискусії з відомою книгою Ф. Фукуями «Кінець історії» і містить чимало досить цікавих і цінних думок. Однак деякі теми висвітлено так, що їх варто стисло викласти: Росія, як останнє православне царство, самотня у світі; «демократи» прирекли Росію на самотність у світі(??); головна етична цінність росіян — співчуваюча (читай — принципово бездіяльна) любов; провал реформ у Росії — крах західної ідеології(!?); повернення Росії в Європу можливе тільки у вигляді конфронтації з усім іншим світом (Панарін проти — конфліктувати треба тільки із Заходом, а з Китаєм і ісламським світом треба товаришувати); Росія ніколи не була імперією, оскільки жителі Євразії освоїли систему гуртожитку, засновану на суперетнічних і міжконфесійних універсаліях; Росія переросла таку архаїчну форму державного об’єднання як імперія, з її силовими методами управління простором(??). Продовжувати цей список безглуздь не має сенсу. І так зрозуміло, що Росія — добра, а всі інші — погані. Якщо ж погані не захочуть стати добрими... Ця думка доводиться до логічного завершення — тотальної війни — тільки щодо країн «ближнього зарубіжжя». З усіма іншими Панарін має намір «товаришувати». Незрозуміло тільки — навіщо потрібні вороги, якщо є такі друзі?
Ліва ідеологія в Росії — явище вкрай складне. Один шар лівих просто є частково опозиційною частиною правлячого режиму (Геннадій Зюганов), інший — вдало інтегрувався до лав націонал-патріотів (Альберт Макашов), третій — створив власну антисистемну ідеологію. Останній — в основному молодіжне крило, котре тяжіє до комсомольської газети «Бумбараш-2017». Головна ідея російських «нових лівих» — «убий буржуя і подохни сам» (з останнім частина лівих непогано справляється за допомогою наркотиків). Опозиційні (до життя) настрої серед російської молоді набувають загрозливого розмаху. Антисистемний андеграундний рок давно і успішно конкурує з попсою. Ось слова однієї з пісень надпопулярного молодіжного виконавця А. Непомнящего: «Подожги ларек з американским говном! Зарекламируй кирпичом валютний гастроном! Подорви гранатой их красивый «Шевроле»! Нарисуй серп и молот на рекламном щите! Убей всех, кто любит янки!». А от міркування відомого російського політичного хулігана А. Цвєткова: «Наволоч, яка обрала за вищу цінність своє швидкопсувне життя, не варта взагалі ніякого життя. (...) Комунізм неминучий. Навряд чи вас вистачить, щоб вижити за комунізму»; «Світ людей у масках прекрасний. Ніхто не застрахований від удару ломом по голові, але нікому не заборонено самому використати той же лом». Не дивно, що учасники студентських заворушень 1994 і 1995 років у Москві вимагали не можливості вчитися і працювати, а «повалення антинародного режиму».
Навіть ліберально-демократичні концепції в російській масовій свідомості поступово набувають антисистемних рис. Італійський лівий журналіст Делла К’єза у своїй наївній книзі «Прощай, Росіє!» наводить цікавий діалог із двома представниками російської ліберальної інтелігенції. На його розповідь про жахи життя російських жебраків вони з обуренням відповідають у тому сенсі, що всі, хто не в змозі пристосуватися до існуючого режиму (на їхню думку — ліберального) мають вимерти, як динозаври. Виникає враження, що реформи провалилися не внаслідок їхньої власної ущербності, а внаслідок моральної ущербності самих реформаторів. Важко побудувати щось доладне, якщо критерієм оцінки успішності будівництва є число жертв серед будівельників...
У контексті усього вищевикладеного наполеглива протидія Держдуми ядерному роззброєнню уявляється вже не політичною безвідповідальністю, а внутрішньою переконаністю. Адже знищення «зла» (США, Ізраїлю, Заходу взагалі) ціною загибелі «героя» (Росія й увесь інший світ) — також перемога «добра». Зараз такий сценарій здається дещо сумнівним, але ні для кого не секрет, що на наступних президентських виборах у Росії переможе «патріот». І тоді стане цілком можливим перетворення нинішніх маргінальних (але вже дуже впливових) течій на офіційні.
На відміну від тяжко хворої Росії, Україна має вигляд майже здорової. Принаймні, найбільш могутньою антисистемою в Україні є та, яка вимагає негайного «возз’єднання», чудово розуміючи, що Росія ніколи не подарує українцям (навіть кримчанам) 1 грудня 1991 року. Навіть якщо масової помсти чомусь не станеться, чи варто продавати свою молодість в обмін на примарне благополуччя і старечі хвороби все ще живої імперії?
