Малим демократичним країнам Західної Європи загалом дуже пощастило. Будучи вільнішими та багатшими багатьох інших держав світу, у таких країн, як Голландія, Бельгія та Швейцарія, здавалося б, немає причин для занепокоєння. Саме тому світ чує про них набагато менше, ніж, скажімо, про Афганістан або Косове. Однак усі три недавно привернули до себе увагу преси — й через не дуже приємні причини.
Найуспішнішою політичною силою в Швейцарії сьогодні є Швейцарська народна партія Крістофа Блохера. Пропагандистський матеріал партії передає її суть. На плакаті зображені три білі вівці, що виштовхують чорну вівцю зі швейцарського прапора. А в пропагандистському відеоролику образам наркоманів і мусульманок у хустках протиставляються ідилічні картини альпійських пейзажів і ефективних банків Швейцарської народної партії.
«Vlaams Belang» (Фламандський інтерес) — фламандська націоналістична партія, можливо, не є найбільшою партією в Бельгії, але вона досягнула значних успіхів на місцевих виборах. Як і Швейцарська народна партія, «Vlaams Belang» використовує у своїх цілях суспільну неприязнь до іммігрантів (особливо мусульман), Європейського Союзу і, звичайно, франкомовних валлонів, від яких фламандські націоналісти хочуть відокремитися. Цей останній настрій несе серйозну загрозу для існування Бельгії.
Хоч голландський уряд весь ще складається в основному з традиційних і стабільних християн-демократів, правий популізмі перебуває на підйомі. «Партія за свободу» Герта Вілдерса хоче заборонити Коран, припинити імміграцію мусульман і позбавити правопорушників з іммігрантським корінням громадянства Нідерландів. Новий рух «Гордість за Нідерланди», очолюваний Рітою Вердонк, — колишнім міністром із питань інтеграції, пропонує респектабельнішу версію цієї політики.
Ці партії та рухи об’єднує відчуття того, що корінне населення розчарувалося в ліберальній політичній еліті, яка здається неспроможною або яка навіть не бажає зупинити хвилю імміграції, злочинності й ісламістської войовничості, а також ерозію державного суверенітету бюрократією ЄС і глобальним капіталізмом.
Такі побоювання аж ніяк не обмежуються малими країнами Європи. Прихід до влади Ніколя Саркозі у Франції також деякою мірою пов’язаний з подібними настроями. Але занепокоєння щодо наповнення країни іноземцями й контролю з боку зовнішніх сил набагато гостріше відчувається в малих країнах, політична еліта яких здається особливо безсилою.
Випадок Голландії найбільш дивує, оскільки на відміну від Бельгії, Нідерланди не мають значної традиції правого популізму. Не розділяють вони й замкненість Швейцарії. Навпаки, голландці пишаються своєю відвертістю й гостинністю щодо іноземців.
Історія уродженки Сомалі Аян Хірші Алі — автора книги «Infidel» — найкраще ілюструє як суспільне обурення, так і відносну відвертість, що відрізняють сучасне голландське суспільство. Голландці зазнали значної критики й навіть образ за те, як її країна, що прийняла її, обійшлася з нею. Вона отримала погрози смерті з боку мусульманських екстремістів після того, як відреклася та піддала відкритому засудженню свою мусульманську віру, і була вимушена ховатися, хоч і перебуваючи під захистом голландського уряду. Перш ніж переїхати в Сполучені Штати, вона була вимушена залишити свою квартиру в Гаазі через скарги сусідів і трохи було не залишилася без паспорта. Зараз, коли вона знаходиться на постійному місці проживання в США, голландський уряд не хоче більше платити за її охорону.
Коментатори в США та інших країнах звинувачують голландців у «недозволеній легкодухості». Салман Рушді назвав її «першим біженцем із Західної Європи з часів Голокосту». Французькі інтелектуали, які ніколи не соромилися гроти на публіку, ведуть кампанію про надання їй французького громадянства.
У цьому питанні уряд Нідерландів повів себе, м’яко кажучи, не краще. Але я не впевнений, скільки урядів готові платити за охорону приватних осіб, які постійно мешкають за кордоном. США не платять за охорону своїх громадян, чиє життя знаходиться під загрозою, навіть коли ті проживають у країні.
Виражати свою зневагу голландському уряду легко. Але що було випущене з уваги в освітленні цієї історії, так це те, як Хірші Алі стала відомою особистістю. Складно уявити країни, де молода африканська жінка могла б стати членом парламенту всього через десять років після отримання притулку в країні.
Але її підйом мав не тільки добрі наслідки. Хоч які б були переваги — і вони значні — її аргументів проти забобонів в ісламських або африканських звичаях, що особливо стосуються поводження з жінками, вона додала респектабельності іншим забобонам: неприязні корінних жителів до іноземців, і особливо до мусульман.
Дійсно, всупереч тому, що писали деякі коментатори, не боязкі ліберали вижили Хірші Алі з країни через її політично некоректні погляди на іслам. Її зрадила колишня спільниця Ріта Вердонк, а також голландські ксенофоби, яким відверта чорношкіра іммігрантка з Сомалі подобається не більше, ніж мусульмани.
Але правда в цьому питанні означає менше, ніж емоції. А емоції в цьому випадку віддають елементом злорадності: подивіться, навіть голландці, які завжди пишалися своєю терпимістю та лібералізмом, повели себе, як боягузи, коли їхні принципи зазнали такої перевірки.
Дійсно, голландці, які відчували гордість і почували себе комфортно в кордонах своєї невеликої держави, як і швейцарці, часто дивилися на інший світ з часткою самовдоволення. За це вони сьогодні й несуть покарання. І це також є закономірною долею щасливої маленької країни в Західній Європі.
Ян БУРУМА — професор із прав людини при Bard College; автор книги «Вбивство в Амстердамі: смерть Тео Ван Гога й межі толерантності».
