Мабуть, ще довго точитимуться суперечки, що ж насправді
Україна отримала, а чого ні внаслідок візитів віце-президента США та міністра
закордонних справ Франції. Якщо взяти за основу версію московського кореспондента
«Вашингтон Пост», то вийде, що нічого, окрім чергової виволочки за відсутність
прогресу в реформах та боротьбі з корупцією.
Якщо ж прислухатися до публічних заяв і Альберта Гора, і Юбера Ведріна,
то вийде, що не все так погано: для того, щоби нам допомогли врятуватися
від фінансової катастрофи, треба лише, щоб Президент Кучма виконав власні
обіцянки чотирирічної давності. Тобто — реформи, рішучі, болючі, узгоджені
з парламентом. Тоді й МВФ знову розпочне кредитувати Україну (або її керівництво),
й мова про подальшу підтримку нинішнього складу української влади Вашингтоном
зовсім не виключена, тим паче, що Гора вже зараз розглядають у США як першого
президента ХХI сторіччя.
Обидва — і Гор, і Ведрін — розмовляли з українськими можновладцями дуже
жорстко. Проте водночас обидва дали зрозуміти, що й для Сполучених Штатів,
і для Франції (рушійної сили об’єднаної Європи), ця недорозвинута, дикувата
й хамувата країна все ще цікава.
До уваги, очевидно, беруться і ємність можливого ринку, і здатність
у чомусь урівноважувати Росію, і те, що (незважаючи на явне бажання декого)
країна так і не скотилася до рівня Білорусі.
Інше питання, що Україну за всієї до неї західної приязні не підтримують
навіть приблизно так, як Росію. Тут, видно, є багато причин: і те, що чотири
останніх роки реальні справи заміняла риторика, і те, що страх перед катастрофою
в ядерній Росії не можна порівняти з побоюваннями від результатів українського
обвалу, й просто сила звички.
Візити — особливо французького міністра — показали, що зовсім недаремно
Україна міняла міністра закордонних справ. Бо Франція, яка була ініціатором
заморожування зв’язків між Європейським Союзом та Києвом через Чорнобиль,
тепер відверто пропонує Києву допомогу в просуванні до Європи. Знову ж
таки — в разі, коли Київ гратиме за правилами.
Власне, обидва візити показали, що ще не вечір, «ще не вмерла Україна»
для Заходу. Та може дуже швидко вмерти, коли не слухатиметься. Усі спроби
України вести свою власну самостійну політику, очевидно, можна визнати
такими, що завершилися фіаско. І, мабуть, лише нащадки зможуть судити,
чиї вказівки виконувати краще — Москви чи Заходу.
