У Росії, як і у Сполучених Штатах, 2008 рік буде роком президентських виборів, і в обох країнах улюбленим проводженням часу засобів масової інформації є вгадування майбутнього переможця. Для групи спостерігачів, кількість яких зменшується й які вірять у можливість встановлення в Росії справжньої ліберальної демократії, президентські вибори 2008 року являють собою винятковий — і слабкий — шанс на якийсь рух уперед до більш відкритого й відповідального політичного режиму. Інших мотивів для оптимізму на російській політичній сцені надто мало. Більшість країн Заходу, судячи з усього, перестали вірити в можливість перетворення Росії на демократичну країну: їх головною турботою є її надійність як постачальника енергоресурсів.
Головною темою минулого року були повідомлення про зусилля, яких докладають деякі представники оточення Путіна (наприклад, заступник керівника адміністрації Ігор Сєчін), щоб переконати або якимось чином примусити президента залишитися на третій термін. Подібний розвиток подій ставав усе менш імовірним з кожною наступною заявою Путіна про те, що він, відповідно до Конституції, залишить свою посаду. Наприклад, у жовтнi, відповідаючи на запитання телеглядачів у прямому ефірі, Путін укотре підтвердив, що він не може дозволити, щоб доля Росії залежала лише від однієї людини.
Якщо Путін дотримається свого слова, то він зробить Росії велику послугу: вперше за тисячолітню історію Росії в країні відбудеться мирна конституційна передача влади. Борис Єльцин був першим російським керівником, який добровільно залишив свою посаду, 1999 року однак він зробив це, коли вів широкомасштабну війну в Чечні.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА КАНДИДАТАМИ
Здається досить імовірним, що Путін спробує повторити свій власний шлях до президентства: реалізувати спокійну передачу влади, за умов якої різні групи еліт консолідуються навколо лідера, який не становить загрозу для жодної з груп, і є прийнятним для суспільства загалом, і здатен представляти Росію на міжнародній арені.
Головним кандидатом Кремля сьогодні є перший віце- прем’єр Дмитро Мєдвєдєв. Результати опитування, проведеного у листопадi «Левадою- Центром», засвідчили, що Мєдвєдєва на президентських виборах підтримають 38% опитаних, міністра оборони Сергія Іванова — 23%. Як зазначає журналістка Людмила Романова, Мєдвєдєв є єдиним потенційним кандидатом, якому дозволяють вести ефективну публічну кампанію, забезпечуючи сприятливе висвітлення ситуації в пресі. Мєдвєдєв був призначений відповідальним за «національні проекти» — програми витрачання частини отриманих від продажу нафти прибутків на охорону здоров’я, освіту, житлове будівництво й сільське господарство. Тому він є чиновником, який найтісніше асоціюється (після Путіна, звичайно) з неухильним зростанням економіки й рівня життя, які відбуваються в Росії останні сім років.
Популярність Мєдвєдєва підтверджується даними компанії «Медиалогия», яка підраховує, скільки разів той або інший політик згадувався в національних або регіональних ЗМІ. 2006 року Мєдвєдєв згадувався в телевізійних випусках новин 2051 разів, практично стільки ж, скільки прем’єр-міністр Михайло Фрадков і міністр закордонних справ Сергій Лавров, і значно більше спікера Державної Думи Бориса Гризлова й міністра економічного розвитку й торгівлі Германа Грефа, які згадувалися приблизно по 1400 раз. Вражаючі результати має той, хто посів другу після самого Путіна сходинку — це мер Москви Юрій Лужков, якого згадували 3361 раз. Це може послужити нагадуванням про те, що Москва відіграє в політичному житті Росії центральну роль. Лужков не є кандидатом на посаду президента, однак висока згадуваність може надати йому певну можливість вплинути на результат виборів.
Сергій Іванов насправді отримав більше згадувань, ніж Мєдвєдєв. Особливо він був помітний у засобах масової інформації в останні місяці у зв’язку з зростанням витрат на закупівлю озброєння. Однак російська армія останніх років асоціюється з великою кількістю поганих новин, починаючи від підводних човнів, що затонули, невдалих запусків ракет і закінчуючи тортурами призовників. Імідж Іванова також постраждав через дорожньо- транспортну пригоду, що трапилася у травнi 2005 року, під час якої його 28-річний син Олександр убив пішохода. (За цією справою не були висунуті жодні обвинувачення.) Кремлю ризиковано пропонувати кандидатуру Іванова на посаду наступного президента, а Путін, безсумнівно, не схильний ризикувати. Після заходу зірки Іванова, кремлівські силовики, ймовірно, підтримають Гризлова. Однак Гризлов, який не буває в їхньому колі й не має безпосереднього досвіду зі створення союзних коаліцій у кремлівських коридорах влади, навряд чи має які-небудь реальні шанси.
ОДНА ПАРТІЯ — ОДИН ПРЕЗИДЕНТ
Швидше за все, наступника назвуть у вереснi, щоб дати кремлівській партії «Единая Россия» орієнтир для виборів до Державної Думи, які відбудуться у груднi цього року. Перемога «Единой России» на цих виборах зможе забезпечити наступнику легку перемогу на президентських виборах у березні 2008 року. Ідеальним сценарієм для Путіна буде створення ефекту переможця, внаслідок якого політичні еліти, зрозумівши, що в їх інтересах об’єднатися навколо призначеного наступника і не виступати проти Путіна, погодяться із запропонованою кандидатурою. І все ж таки, деякі коментатори продовжують прогнозувати, що передача влади зірветься й Росія скотиться в політичний хаос.
Позиції «Единой России» як правлячої партії влади здаються стійкими. За даними останнього опитування, проведеного «Левадою-Центром», 48% респондентів голосуватимуть за «Единую Россию», 22% — за Комуністичну партію й 10% — за Ліберально-демократичну партію Володимира Жириновського. Інші партії не набирають 7% голосів, необхідних для проходження до Державної Думи, в тому числі й партія «Справедливая Россия», очолювана керівником Ради Федерації Сергієм Мироновим. «Справедливая Россия» була на швидку руку зібрана Кремлем у жовтнi в рамках однієї з останніх спроб створення лояльної опозиційної партії для тих виборців, які незадоволені правлячою партією. Головне завдання «Справедливой России» полягає в тому, щоб стати перевіркою для «Единой России», а не серйозною альтернативою.
Хоча сьогодні російська політика значно більш стабільна, ніж вона була вісім років тому, в момент приходу до влади Путіна, ніхто не може виключити можливість повторення відкритих міжфракційних зіткнень кінця 1990-х років. Відбулися деякі важливі інституційні зміни, зокрема, Кремль встановив контроль над телебаченням і створив однопартійний систему. Сім років упевненого економічного зростання сприяли зміцненню підтримки режиму серед суспільства. Небагато хто серйозно сприймає можливість народної «кольорової революції» в Росії, однак, не бажаючи ризикувати, влада вжила низку заходів щодо недопущення подібного розвитку подій, наприклад, посилила контроль над іноземною допомогою неурядовим організаціям.
Однак доба гласності кінця 1980-х років показала, що монолітний політичний режим може змінитися дуже швидко, якщо політична еліта розколена. Крім того, з 1999 року кількість олігархів збільшилась утричі: в країні є вже 33 особи, чий статок перевищує один мільярд доларів. Вони — це важливе джерело латентного плюралізму в російській політичній системі. Маючи у своєму розпорядженні подібні ресурси, вони можуть створити Кремлю серйозні політичні проблеми, якщо вважатимуть це необхідним.
Стабільність, створена Путіним за час перебування при влади, здається надто хорошою, щоб бути правдою. Багато спостерігачів як у Росії, так і за її межами попереджають, що потрібно бути готовими до несподіванок. Однак все одно після 15 років перехідного періоду прихильникам демократії слабка ймовірність політичної кризи 2008 року здаватиметься рідкою кашкою.
Пітер РАТЛЕНД — викладач державного управління в Уеслейському університеті, штат Коннектикут.
