Переговори між представниками України та Росії з приводу можливості виплат частки українського газового боргу продовольством тривали довго, активізувалися після російського обвалу 17 серпня й завершилися начебто усними домовленостями про те, що Україна зможе постачити до братньої держави продовольства на $1 млрд. Конкретних документів із цього приводу не підписувалося, російський уряд заявляє, що ще нічого не визначено — хто, що й за якими цінами купуватиме в Україні.
Переговори між Росією та Сполученими Штатами стосовно надання Вашингтоном Москві продовольчої допомоги тривали важко. Було навіть повідомлено, що вони нічим не завершилися — і після того відразу було підписано угоду, де чітко сказано, які кредити, на який термін, на які саме закупки й за якими умовами надають Росії США. Перше, що спадає на думку, — не вміємо вести переговори. Не вміємо переконувати. Не вміємо «тиснути», як це вміють і російські, й американські дипломатичні «зубри». Уміємо тільки влаштовувати дружні посиденьки за чарчиною, які нічим конкретним не закінчуються, як, зокрема, нещодавня розрекламована акція в Харкові, та сподіватися на якісь політичні рішення, котрі ніколи ніким не будуть виконані, як було з договором про вільну торгівлю з Росією, з трубами для «Газпрому», з тим же цукром. Уміємо втрачати ринок, як втратили ринок свого цукру, свого зерна, свого суднобудування. Уміємо скаржитися на втрати від розриву коопераційних та технологічних зв’язків, наче нас до цього хтось примушував під дулом автомата. І внаслідок цього програємо американцям (дякувати Богові, для нашої продукції якесь місце там нині, можливо, все-таки знайдеться). Утрачаємо загальні позиції — за обсягами торгівлі з Росією нас обігнали німці. Не знаходимо нових ринків, бо, за статистикою, скорочення зовнішньої торгівлі становить більше ніж 13 відсотків.
Представники Європейської комісії запевняють, що суперечки про необхідність скасування квот для українського експорту мають теоретичний характер, бо навіть існуючі, в чомусь дійсно дискримінаційні квоти реально не наповнюються. Унаслідок цього ми ніяк не можемо нікому довести, що насправді ми — могутня, технологічно розвинена держава, яка має економічні підстави для виконання норм прийому до Євросоюзу, над чим так наполегливо працює українська дипломатія; що нашу думку, зрештою, потрібно поважати. Нас просто безкарно виштовхують із ринків, куди приходять енергійніші та здібніші.
У нас «поки обухом по голові не вдариш, ніхто не перехреститься», як спересердя заявив Президент Кучма, оцінюючи успіхи маленької Литви. Схоже, він мав рацію: якщо минулий рік був роком дипломатичних перемог, то нинішній рік сміливо можна назвати роком поразок на ринках та шляхах експорту нафти, роком невикористаних можливостей. Як співається в пісні, «таких не беруть у космонавти» — тобто до клубу заможних.
№215 10.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
