Минулого тижня в будівлі Сенату США у Вашингтоні відбулася конференція «Новий підхід або статус-кво? Стосунки США, ЄС і Росії на тлі путінських репресій». У заході, який був організований Інститутом сучасної Росії, правозахисною організацією Freedom House і фондом Foreign Policy Initiative, взяли участь політики, експерти і правозахисники з Росії, США і Євросоюзу. «День» попросив провідного наукового співробітника Московського центру Карнегі Лілію ШЕВЦОВУ, яка виступала на цій конференції, прокоментувати значення цього форуму.
— Це була друга зустріч після формування ініціативи Гельсінкі-2, створеної за починанням європейських лібералів групи ALDE, Гі Фенхофстадта, а також російських опозиціонерів, передовсім із партії ПАРНАС, Михайла Касьянова, Бориса Немцова і Володимира Рижкова і представників гельсінських груп: із нашого боку Людмили Алексєєвої. Ця ініціатива має на меті оновлення діалогу, перш за все в західному суспільстві, а також відродження Гельсінського руху на нашій частині суші — пост’європейському просторі.
Метою цього проекту є повернення нормативного виміру в зовнішню політику і повернення ціннісного підходу в політику. Захід не може дивитися відчужено на те, що відбувається в авторитарних державах, у Росії, в напівавторитарних державах або країнах із гібридними режимами на кшталт України.
Дуже важливо, що американці поставилися з великою увагою до цього. Адже конференція в межах Сенату — це досить рідкісне явище. Саме прийняття Конгресом «Акту Магнітського» вже свідчить про те, що принаймні в межах Конгресу є велике зацікавлення щодо цього повернення до нормативного виміру. Але йдеться вже про нову модель «просування» демократії. Якщо раніше Захід намагався, використовуючи фонди і урядові резерви, вчити наші країни, наші суспільства, як будувати партії, як будувати парламенти, то тепер зізнається, що ця формула віджила. Вже не можна і немає можливості для Заходу втручатися безпосередньо у внутрішнє життя перехідних суспільств. Принаймні Захід не може вже фінансувати демократичні або правозахисні рухи в Росії. Бо ухвалені відповідні закони. Більше того, Заходу нема чого грати роль такого вчителя, який показує нам, як будувати парламенти або партії. У цьому немає потреби. Ми знаємо, як це робити.
Йдеться про те, аби західне суспільство спробувало саме повернутися до нормативного виміру, а також намагалося впливати на авторитарну еліту в своїх країнах, на ту еліту, яка особисто інтегрована в це західне суспільство. І Закон Магнітського дозволяє це зробити.
— Чи була продуктивною ця зустріч, чи багато сенаторів були присутні на ній?
— Для мене сам факт наповнення найбільшої зали в Сенаті, участь у зустрічі 250 осіб, був, правду кажучи, несподіваним. З представників конгресу точно були три особи. Але, виходячи з функціонування американського Сенату, там найголовніший елемент — персонал. Це члени Гельсінської комісії, радники сенаторів і конгресменів, співробітники апарату. Це та чисельна рать, яка є мозком членів Конгресу. І ось таких людей, особливо молодих, від 22 до 33 років, було багато. І це було найважливіше.
І я зі свого спілкування приходжу до висновку, що розмова з персоналом, співробітниками і радниками Конгресу є найпродуктивнішим способом спілкування.
Ми не можемо з цього зробити висновок, що Держдепартамент прислухається до цієї ініціативи і не гальмуватиме Закону Магнітського. Звичайно, ні. Так само, як і виконавча влада і в Берліні, і в Лондоні, і в Парижі намагатиметься діяти, як раніше, за прагматичною формулою: не втручатимемося, шукатимемо Realpolitik, співпрацюватимемо з Росією та іншими державами, де це можливо. Але сам факт появи Гельсінкі-2 означає, по суті, за останній рік півтора разом із Актом Магнітського прорив у межах громадської думки західного суспільства. І сам факт ухвалення листопадової резолюції Бундестагу з різкою критикою путінського режиму, а також схвалення Акту Магнітського, що важко було уявити на початку минулого року, свідчить про те, що громадська думка стала не просто критично ставитися до глобального авторитаризму і до його представників, але й до деформацій ліберальної демократії у своїх країнах. А також до того, що інколи їхні країни, західне суспільство перетворюється на «пральні машини» для корупційних капіталів з інших країн. Не лише з країн арабського Сходу, але й з Росії, Казахстану, України. За винятком Білорусі, де діють санкції, які перешкоджають проникненню білоруських корупційних грошей у західне суспільство. Західне суспільство хоче повернути у свою політику старі принципи або в оновленому вигляді принципи нормативних вимірів і припинити експорт корупції з авторитарних і напівавторитарних країн у західне суспільство.
— Чи матиме це вплив на Кремль?
— Ми не можемо бути ідеалістами і сподіватися на те, що лише реакція західної громадської думки раптом змусить путінський режим або режим Назарбаєва, Алієва чи інші авторитарні режими відмовитися від влади. Але це було б фантастикою і неправильними уявленнями про владу. Більше того, зараз пробудження західної громадської думки, яка, природно, впливає на виконавчу владу, нехай і частково, змушує авторитарні режими звертатися до більш жорсткої реакції. Скажімо, ухвалення закону «Ірода», який забороняє усиновлення російських сиріт американцями. Природно, це реакція на Закон Магнітського. І посилення в Росії кампанії проти ворогів, перетворення країни на таку собі обложену фортецю, і повернення до механізмів консолідації на основі пошуку ворогів — це теж частково і реакція на більш активний і уважний інтерес західного суспільства до того, що відбувається в Росії. Але попри таку посилену реакцію з боку російського режиму Путін і його команда змушені думати про те, як виживати в нових умовах. Бо існують всі ознаки того, що процес особистої інтеграції корумпованої російської бюрократії буде ускладнений, і результатом є вже ухвалення Путіним рішення про так звану націоналізацію російської еліти.
— І що це означає?
— Це, по суті, вимога повернення капіталів російських бюрократів і російських чиновників назад у Росію. Або ж це посилення контролю Кремля за російськими капіталами за кордоном. Таким чином влада вживає певних заходів, що посилюють її контроль за поведінкою російської еліти, яка за умов, коли може жити на дві оселі, втрачає лояльність влади. Зараз російський режим, перш за все Путін, намагається відновити загублену лояльність, яка неминуче втрачається, якщо російська еліта інтегрується в західне суспільство. Наступним кроком буде вже часткове закриття країни, зокрема обмеження візового режиму.
— І до чого все це призведе?
— Доки важко сказати, де зупинитися російський режим. Але тенденція зрозуміла. Влада стурбована, влада не знає, що робити, і спроби влади обмежити свавілля і спокуси для російських чиновників, пов’язані із Заходом, матимуть певні політичні наслідки. Не думаю, що російська бюрократія буде дуже щаслива, якщо її ізолюють від маєтків у Ніцці, не дадуть відпочивати у Маямі, позбавлять можливості використовувати свої яхти в Британії. Як російська еліта, яка звикла до західного способу життя, реагуватиме на цей квазіпівнічнокорейский варіант розвитку, доки важко сказати.
«ЄВРАЗІЙСЬКИЙ СОЮЗ БЕЗ УКРАЇНИ НЕМОЖЛИВИЙ. ТОМУ КРЕМЛЬ ПРОДОВЖУВАТИМЕ СВОЇ СПРОБИ»
— Позавчора Фейсбук просто скипів коментарями обурених українських журналістів щодо розв’язного сюжету про Президента Януковича, показаного на російському телеканалі «Россия». Відомий тележурналіст Дмитро Кисельов у кінці репортажу так прокоментував від’їзд Президента України Віктора Януковича після переговорів із Володимиром Путіним у резиденції Завідово: «Янукович, немов ошпарений, навіть не залишившись на запланований нічліг, під ранок відлетів додому. Справи у нього кепські — лякають скрізь...». Як би ви це прокоментували?
— Думаю, тут можна виділити два моменти. По-перше, сам спосіб і сама форма реакції російського офіційного телебачення на українського лідера є образливими. Безперечно, ця форма була погоджена лише з російським політичним центром, російським керівництвом. Російське телебачення говорить і робить акценти лише в такий спосіб, який укладається в російську політичну доктрину. І яким би не був Янукович, як би критично ми до нього не ставилися, подібне поблажливе вульгарне, гидливе ставлення до Януковича — це певний наслідок ставлення до України.
По-друге, спроби Москви будь-яким чином, не києм, так палицею, не умовами, так погрозами, затягнути Україну в Євразійський союз — очевидні. Вони вже почалися давно і продовжуватимуться. І, природно, енергетична палиця буде використана. Але цікавий сам факт, що Україна вже не боїться цієї енергетичної палиці. І Янукович розуміє проблеми і наслідки, що витікають із факту, якщо він погодиться Україну затягти під крило Росії. Він прекрасно розуміє, що сам факт того, що він зробить Україну сателітом Росії, перетворить його на нижньогородского губернатора. Я думаю, Янукович розуміє, що це політичне самогубство.
Інша справа, якою мірою Янукович і його політичний режим зможе здолати страх перед Росією і знайти гарантії для української економічної і політичної незалежності на Заході. Для мене це питання залишається відкритим. Й інше питання стосується ідеї Євразійського союзу. Зокрема того, наскільки Путін, який орієнтований на створення Євразійського союзу, відмовиться від ідеї втягування України у власні обійми, тобто в російську галактику. Я думаю, що Євразійський союз без України неможливий. Тому Кремль продовжуватиме свої спроби. Чим закінчаться ці спроби, для мене теж велике питання. Але існує певна логіка. Якщо режим іде лінією більшої репресивності усередині, відповідно цей режим вдається до набагато більшої запеклості і жорстких силових методів у своїй зовнішній політиці. Цю аксіому нам потрібно мати на увазі.
