Заплановане виведення військ Сполучених Штатів, про яке президент Джордж Буш оголосив цього тижня, не обов’язково зашкодить миру та стабільності в Азії і, зокрема, в Кореї. Але основною умовою для того, щоб передислокація військ США відбулася гладко, є проведення Америкою докладних консультацій із своїми союзниками, чого до останнього моменту не робили.
Думку Південної Кореї та Японії слід усерйоз взяти до уваги, якщо Сполучені Штати хочуть, щоб це виведення військ — тепер уже неминуче, — закінчилося успішно. І навпаки, одностороннє оголошення про виведення військ, — а потім одностороннє його здійснення, — може зашкодити самій меті, заради якої залишається в Азії частина військ США: забезпеченню стримування, стабільності та нерозповсюдження зброї масового знищення в Кореї та в Азії.
План виведення дає незчисленні мотиви для неспокою. В Японії непокояться з приводу того, що це зробить країну передовим командним постом Америки в Азії, можливо, більшою мірою, ніж це передбачає її двосторонній договір про безпеку зі США. Одним із результатів є те, що Китай нервує щодо наслідків розширення американсько-японського військового партнерства.
Але найгостріше вплив запланованого виведення американських військ відчувається в Південній Кореї. У червні адміністрація Буша оприлюднила свій план: до кінця 2005 року вивести приблизно 12500 із 37000 американських солдатів, розміщених у Південній Кореї. Серед них — 3600 військовослужбовців із 2-ї бригади 2-ї піхотної дивізії, які вже й без того зарезервовані для передислокації до Іраку.
Міністерство оборони США виправдовує цю зміну тим, що вона є складовою частиною так званого перегляду глобальної військової доктрини, який воно здійснює з метою забезпечення великої гнучкості та рухливості при відправці військ до тих регіонів, де їхня присутність необхідніша. Але односторонній характер оголошення про виведення та жорсткі терміни реалізації цього плану викликали в Південній Кореї і, можливо, в Японії, тривогу щодо того, що життєво важлива роль американської армії в запобіганні черговій війні в Кореї може опинитися під серйозною загрозою.
Жителі Південної Кореї всерйоз побоюються того, що цей план може ослабити заборону, оскільки Північна Корея — яка вимагає усунення американської військової присутності, водночас не бажаючи відмовитися від власних ядерних амбіцій, — може зробити з цього висновок, що непримиренність приносить плоди. Справді, не треба забувати, що чисельність армії Північної Кореї становить 1,1 мільйона чоловік.
Більш того, манера, в якій адміністрація Буша оприлюднила свій план із виведення військ, підірвала довіру до американсько-корейського союзу. Одностороннє оголошення його Америкою додало нового імпульсу чуткам про те, що виведення військ має бути якось пов’язане з підйомом антиамериканських настроїв у Південній Кореї й особливо з небажанням країни відправити додатково 3600 своїх солдат до Іраку та зволіканням щодо виконання цього рішення.
Адміністрація Буша намагається відбитися від цих обвинувачень, стверджуючи, що план не ослабить здатність американських військ до стримування, оскільки американська військова присутність в особі набагато сильнішого військово-повітряного та військово-морського контингенту залишиться в регіоні. Більш того, США планують зміцнення власної армії Південної Кореї за рахунок поставки високотехнологічного обладнання на суму 11 мільярдів доларів протягом наступних п’яти років.
Iз військового погляду, цей аргумент справді логічний. Проте з політичного і психологічного поглядів, цей метод, не кажучи вже про строки виведення і те, як його здійснюють, порушує багато питань про життєздатність американсько-корейського оборонного союзу, бо цей союз, як здається, кинутий зараз напризволяще, оскільки він позбавлений спільної мети, і кожна зі сторін докладає мало зусиль для його підтримки.
І проте адміністрація Буша наполягає: «США розглядають Південну Корею як сильного та надійного союзника. Ми вірні справі безпеки Південної Кореї, а також нашому союзу та партнерським відносинам із Сеулом». Якщо Вашингтон усерйоз ставиться до цих слів, вони повинні перетворити це зобов’язання на довгостроковий і всеосяжний союз, який може пережити нинішній період відчуження, — і продовжувати існувати навіть після об’єднання Кореї, — підписавши спільну декларацію з Південною Кореєю на вищому рівні.
Щоб пом’якшити побоювання та відновити довіру до союзу, Сполученим Штатам і Південній Кореї необхідно знову заявити про свої спільні інтереси та цінності: забезпечення стримування, нерозповсюдження зброї масового знищення, а також демократії на Корейському півострові й у всій Азії. Щойно приймуть тверде рішення про продовження союзних відносин iз урахуванням цих цілей, відповідальні державні діячі отримають можливість виробити керівні принципи конкретної співпраці в області безпеки. Спеціальні переговори про виведення американських військ із Кореї або про передислокацію їх із демілітаризованої зони на південь від Сеула повинні проводити відповідно до цих принципів.
При цьому Америка має ставитися до Південної Кореї як до повноправного партнера, що має право голосу при прийнятті рішень, які зачіпають інтереси її безпеки. Як союзник Америки протягом 51 року та як країна, що займає в Східній Азії третє місце з економічного розвитку, Південна Корея має право на те, щоб її думку повністю враховували при прийнятті таких рішень.
Попри антиамериканські настрої серед деяких жителів Південної Кореї, більшість населення країни хоче, щоб американська армія залишилася як стабілізуюча сила. Забезпечення миру і відсутності ядерної зброї на Корейському півострові, місці, де прямо перетинаються інтереси Китаю, Японії, Росії й Америки — одне з найважливіших завдань із гарантії безпеки, що існує на планеті. З цієї причини Америка та Південна Корея повинні знову подивитися на майбутнє зі стратегічного погляду.
Б’юнг-Хун АН — професор міжнародних відносин Національного інституту політичних досліджень Японії, член Державної академії наук Південної Кореї.
