Досвід «круглих столів» як спосіб пошуку компромісу між владою й опозицією випробують у Росії. З такою ініціативою позавчора, в День Конституції Росії, виступили російські громадські діячі. У засновницькому документі під назвою «Круглий стіл 12 грудня» організатори заявили, що їхня мета — пошук шляхів для зміни влади без революції.
Як відомо, першими в посткомуністичному просторі цей метод випробували поляки, досягнувши 6 лютого 1989 року угоди про скликання «круглого столу» між урядом та опозицією. «Круглий стіл» розпочав роботу 6 лютого 1989 року і завершився 4 квітня підписанням угоди, головними пунктами якої було: проведення вільних виборів, впровадження поста президента і верхньої палати сейму (Сенат). У ході Помаранчевої революції в Україні наприкінці 2004 року за допомогою екс-президента Польщі Олександра Квасневського в Києві також було організовано «круглий стіл» для знаходження компромісу між опозицією і владою. І в результаті сприяння Квасневського, якого вважають у Європі адвокатом Кучми, Ющенко став президентом, а екс-президент уникнув переслідування від правосуддя.
Чи допоможе російський «круглий стіл» досягти компромісу між росіянами, як це було в Польщі понад 20 років тому?
Як події в Росії можуть відобразитись на Україні і, зокрема, як може вирішуватись українське питання в оновленій Росії? Про це «Дню» — в інтерв’ю провідного наукового співробітника Московського центру Карнегі Лілії ШЕВЦОВОЇ, яка брала участь у цьому форумі.
— Ця спроба готувалась уже доволі давно, ще до виборів. Тобто ще до 4 грудня деякі люди з правозахисного співтовариства і позасистемної опозиції замислились над двома речами: як консолідувати російське демократичне співтовариство і як створити платформу, яка може знадобитись для діалогу як опозиції, так і опозиції й владі у момент кризи.
Після 4 грудня події понеслись так різко і нестримно, що виявилося, що розмови про круглий стіл здавалися неймовірними ще місяць тому. Здавалося, що ми були надто далекі і від Польщі, і від України. Зараз події настільки мчать нестримно, що виявляється, ця ініціатива щодо створення круглого столу, можливо, просто відстає від веління часу, від тих змін, які відбуваються в Росії.
Важко сказати, вдасться ця ініціатива круглого столу чи ні. Всі присутні, незважаючи на відмінність деяких підходів, зійшлись на одному: необхідна консолідація демократичних сил якнайширшого спектру. Ми обговорювали кілька проблем.
По-перше, як подолати існуючий розрив між старим традиційним громадянським суспільством, правозахисниками, несистемною опозицією, яка має своїм витоком 1990-ті роки, з одного боку. А з іншого боку, з новим мережевим співтовариством, колишнім віртуальним російським світом, поколінням тих людей, яким 25-35-40, і навіть молодші, які сиділи біля комп’ютерів і сьогодні вийшли на вулиці і стали громадянським суспільством. Як з’єднати колишнє покоління з новим поколінням — це одне з основних завдань, яке обговорювалося на круглому столі.
По-друге, які принципи можуть об’єднати демократичний рух. Тому що за низкою принципів можна співпрацювати і з комуністами, і з лівими радикалами. Це принцип, передусім, вільних і чесних виборів. Ще одне питання — як підготувати пакет політичних реформ, конституційної реформи на момент, коли виникне обвал влади або вакуум влади. Не треба буде виходити з цього глухого кута на новий шлях. Сам факт появи нової ситуації, вихід на вулиці великих міст розгніваного нового покоління примушує і лідерів громадянського суспільства, і лідерів громадської думки, і, насамперед, опозиціонерів відчути відповідальність за історичних момент. Зволікання смерті подібне. Якщо опозиція упустить цей історичний момент, який виник наразі, то чекати наступного моменту доведеться, можливо, дуже довго, можливо, ціле покоління.
— А як же змусити російську владу приєднатися до круглого столу і розпочати діалог з опозицією? Адже успіх польського круглого столу полягав у тому, що рух «Солідарність» змусив владу піти на діалог.
— Владу примусити піти на діалог із суспільством може лише тиск суспільства. Ця влада втратила будь-яке відчуття самозбереження. І все, що вона робить, веде країну до загнивання, систему — до деградації, а суспільство — до деморалізації. Тобто всі докази того, що влада не може змінити себе зсередини і зверху. І жодні часткові реформи не допоможуть. Це навіть усвідомлюють представники політичного істеблішменту, яких, до речі, в чималій кількості я бачила на демонстрації 10 грудня. Тому тільки тиск суспільства. Але для того, щоб цей тиск був конструктивним і суспільство поводилось ненасильницьким чином, насамперед потрібна консолідація демократичних сил. От спроба консолідувати ці сили й відбувається сьогодні. Дуже складно, прямо скажу, надто багато накопичилося взаємного нерозуміння навіть між демократами усередині позасистемної опозиції, не говорячи вже про конфлікти і напруженість між позасистемною радикальною опозицією. І водночас якісь місточки починають створюватися.
Учора я в коридорах «Эхо Москвы» бачила Геннадія Гудкова, члена «Справедливої Росії», колишнього полковника ФСБ, який прямо мені сказав: «Я вимагав у своєї партії, яка отримала дуже багато протестних голосів, здати мандати». «Ну і що, — говорю я, — партія погодилась?». Він говорить: «Ні. Але я не один такий».
Починаються якісь нові настрої, бродіння. Але з іншого боку, очевидно, тут має бути двобічність. Опозиція повинна замислитись про власну відповідальність і власну ситуативність. Якщо вона не вирішить завдання консолідації сьогодні, завтра її не буде. Завтра прийде нове покоління лідерів. Не виключено — не лише на основі демократичних принципів. Але її консолідація у свою чергу залежить від того, наскільки її штовхатиме суспільство, стихія, тому що зараз опозиція активізувалась лише на основі активності мас. Ці маси вийшли на вулиці незалежно від опозиції. Їх вивела на вулиці не опозиція — їх вивела на вулицю влада. Зухвала безпардонна цинічна влада.
— До речі, Гліб Павловський в інтерв’ю «Дню» сказав, що народ розсердили два революціонери: Путін і Медведєв. Як відомо, Коржавін у поемі «Памяті Герцена» написав не «нельзя в России никого будить». Що ви думаєте з цього приводу?
— Певною мірою Гліб Павловський правий. Росію розбудила влада своїм нахабством, своєю корупцією, своєю повною зневагою до потреб суспільства. І не лише тим, що вона не може розв’язати проблеми безпеки та соціально-економічні проблеми суспільства. Влада розбудила динамічну частину суспільства, тому що принизила її моральну гідність. Думаю, що багато в чому в цьому сенсі ми схожі на українців. Удар по моральній гідності, обман, фальсифікації. Адже, власне, на вулиці вийшла досить забезпечена частина суспільства. У цьому сенсі Путін і Медведєв розбудили Росію. А також розбудили Росію політтехнологи та пропагандисти на кшталт Гліба Павловського. Але вся річ у тім, що розбуджена Росія не матиме ніякої вдячності ні до тих, хто її розбудив таким чином, ні до її пропагандистів. Тому що Гліб Павловський якраз належить до тих, хто допомагав цьому корисливому корупційному режиму сформуватися. Він був тією людиною, котра пояснювала цю владу суспільству, укріплював цю владу й розчищав поле довкола влади. Тому навряд чи ці будильники заслуговуватимуть на вдячність. І тут є ще одна логіка. Обидва будильники не збираються йти. А є така аксіома, відома у світовій історії: чим довше прогнила влада тримається, тим болючіше вона падає з гілки. Зараз, після цієї демонстрації, влада не відступила ні на сантиметр, ні на міліметр. Вона робить цілу низку маневрів, вдається до різних трюків, політтехнологій, а також репресій. У нас з’явилися політичні в’язні, отже, працює репресивний ресурс. Влада таким чином намагається, з одного боку, випустити пару, а з другого — показати й силу — налякати тих, хто ще боїться вийти на вулицю.
— Як, на вашу думку, події в Росії можуть позначитися на Україні й, зокрема, як може вирішуватися українське питання в оновленій Росії?
— Що ж до проблеми російсько-українських відносин, то мені поки важко визначити їхній майбутній вектор. Але, мені здається, на найближчу перспективу, принаймні, очевидна сама модель зовнішньої політики Путінського Кремля щодо довколишніх сусідніх держав. Якщо виходити з того, що Путін уже показав нам приблизно ту пропагандистську парадигму, в рамках якої він працюватиме. Це пошук ворога, який заважає. Захід оплачує опозицію, яка теж вставляє палиці в колеса. Це пошук ворога та повернення до моделі фортеці в облозі. Він дуже майстерно використовував цю демагогію 2007 року. Я пам’ятаю, як на масовому мітингу в Лужниках, де зібралися десятки тисяч нашистів, Путін виступив у чорній сорочці й вживав фронтову лексику. Зараз він теж звертається до фронту, а не до «Единой России». Він теж намагається задіювати фронтовий мілітаристський символізм. І якщо виходити з цього, то очевидно, що ворог не лише Америка, Європа, ті країни, які оточують нас протиракетною обороною, а ворог — це й довколишні держави, якщо вони не готові опинитися в кремлівській кишені. Отже, я не бачу підстав для зваженої конструктивної дружньої політики путінського Кремля, що ослаблений, щодо України, Білорусі, Грузії, Прибалтики. А Україна — це, власне, хворий зуб, це той тест, який Москва весь час провалює. Україна — найвразливіше місце в російській зовнішній політиці. Тому я не виключаю, що якщо Путін надалі використовуватиме цей образ ворога, то українці дуже легко можуть опинитися серед перших ворогів, якими вони вже були колись разом з грузинами.
— Тобто поки зарано говорити про оновлену Росію?
— Так. Поки що оновленої Росії немає. Поки є перелом у настроях російського суспільства. І суспільство дійсне стає новим. І ми можемо говорити з великої літери: Прокидається Нова Росія. Але перед нею стоїть й стара Росія: зашкарубла, вкрита мохом, традиційна, Росія-комірка, Росія гнилизни, що втілює Кремль і політичний істеблішмент. Щоправда, з цього політичного істеблішменту почалися перебіжки. І про одну з них ми щойно згадали. Деякі щури тікають з «Титаніка», що мчить у пошуках свого айсберга.
— Що, на вашу думку, означають спроби Прохорова йти в президенти? Допомогти владі чи забрати на себе голоси невдоволених?
— Ви, напевно, знаєте відповідь. Якщо просто подивитися на час появи Прохорова як кандидата в президенти. І одночасна поява претензій Кудріна на формування ліберальної партії. Саме ці дві спроби з’явилися в момент, коли влада побачила, що на вулиці вийшла динамічна, агресивна, жорстка й цивілізована меншість під ліберальними гаслами. І тому знову перед владою постало завдання цю ліберальну меншість якимсь чином нейтралізувати, вплинути на неї, спокусити. І для цього влада завжди створювала й мала системні ліберальні партії. Одна з них постійно змінювала обличчя — партія Гайдаря, Чубайса, яка виродилася в «Правое дело». Зараз «Правое дело» себе так дискредитувало, що далі їхати нікуди. Отже, потрібна нова спроба спокусити ліберальний електорат, завести його в іншу безвихідь, якимсь чином окутати його риторичною ліберальною риторикою. Для цього з’явився Прохоров. До речі, його друг Борис Нємцов відверто каже: Прохоров — це кремлівський проект. Я не знаю перипетій кремлівських домовленостей. Але саме час раптової появи Прохорова й двох системних спроб створити ліберальні проекти, здається, не залишає сумнівів. Прохоров, який представляв себе як ліберального кандидата, говорить: я не боротимуся проти Путіна. А за що ж ти? Проти кого боротимешся? Він говорить, я боротимуся, щоб прищемити Суркова. Щоб зробити неприємно Суркову, можливо, є інші способи.
