Поволі, але впевнено зійшов, як дим, романтичний ореол «арабської весни». Оглядачі навіть із числа симпатиків і провісників демократичних змін уже беруть це визначення в лапки. Час і нові свідчення посприяли, щоб робити вже «холодним розумом» і поточні висновки. Жасминова революція в Тунісі, що повалила довічного президента бена Алі, насправді була двірцевим переворотом. Пригадаймо, шеф політичної поліції переконав президента із його всесильною дружиною вилетіти в Саудівську Аравію (щоправда, він волів до Франції, але та вже відвернулася від свого до останнього фаворита). А за два дні до того начальник генштабу туніської армії відмовився виконати наказ бен Алі застосувати зброю проти маніфестантів. А парламент із власною партійною більшістю визнав його таким, що втратив повноваження. Нові вибори — нові президент і парламент із легалізованими ісламістами. Але проблеми старі: безробіття, ціни на харчі, корупція... Натомість у політичних дебатах — ініціатива заборони купальників. Проблема справді серйозна, бо багато виборців вбачають у цьому загрозу світськості.
В Єгипті позбулися Мубарака. Прямі трансляції з площі Тахрір, де вимагали його усунення, привертали до екранів телевізорів увагу мільйонів глядачів у світі. І ось відомий сайт «Вікілікс» публікує таємну кореспонденцію приватної розвідувальної фірми «Стретфор», яка має своїх платних інформаторів чи не в усіх урядах світу, зокрема і в американському. Вона підтвердила поширену до того версію, що не мільйонні демонстрації повалили Мубарака, а власні друзі-генерали: ще за місяці до народних виступів вони міркували над планом усунення Мубарака, який твердо вирішив, що його владу успадкує син Гамаль, що було зовсім не в інтересах, зокрема, і бізнесової, і військової верхівок. Наразі владу міцно утримують військові, а новообраний парламент, де очікуваний успіх здобули до того заборонені «Брати-мусульмани», нині випускає войовничі заяви — розірвати мирну угоду з Ізраїлем, відмовитися від щорічної американської фінансової ін’єкції, що є платою за цей мир, але не більше.
В Ємені стараннями держав Перської затоки під гарантії особистого благополуччя змусили піти ще одного довгожителя — президента Салеха. Його наступником став чинний віце-президент. Те, що вибори провели на безальтернативній основі, нікого не ззовні не обурило. І зовсім інша історія із протестами в Бахрейні, де, за офіційною версією, екстремісти із шиїтської більшості, підбурювані ззовні (обвинувачення Ірану) намагаються зірвати злагоду із сунітської меншості, до якої належить королівська сім’я. Опозиціонери натомість твердять, що хочуть обмежити неподільну владу короля й домогтися рівних прав для більшості. Сусідні країни ввели туди свої війська, а доповіді про порушення прав людини не мають особливого ефекту передусім на США, що утримують там свою військову базу.
Ну і, нарешті, Лівія, де справджуються всі прогнози про розкол країни й хаос. Нова адміністрація визнає, що не контролює цілі території і не здатна роззброїти військові формування, яким НАТО бомбуваннями допомогло повалити режим Каддафі. Але винайдене там гарне гасло для втручання — «Відповідальність захищати» — залишається спокусливим для застосування в Сирії.
«Сирійський парадокс» — так називають ситуацію оглядачі, які б’ються над питанням, як же так сталося, що за цілий рік не вдалося повалити владу президента Башара аль-Асада, незважаючи на вкладені ресурси: медіакампанію, економічні санкції, гроші, зброю й бойовики для опозиції. Справді, за минулий від початку подій рік тільки лінивий не задумувався, чому не справджується запропонована спочатку версія про повсталий народ, який розстрілює урядова армія, обіцянки падіння режиму вже найближчим часом (дати корегувалися) не справджуються. Водночас навіть повідомляти про істинний стан речей було не тільки важко, а й небезпечно для персональної кар’єри. Днями викладача історії й політології Європейської школи Брюсселя П’єра Пічініна виключили із Товариства дослідників Близького Сходу — на вимогу симпатиків опозиційної Сирійської національної ради. Аргументація рішення гідна поповнити перелік обвинувачень у «думкозлочині» з відомого роману Орвелла: «Полеміка навколо Ваших праць (про події в Сирії. — І. С.) становить серйозну підставу для Вашого виключення». Чим завинив дослідник, тим паче він уже не раз їздив до Сирії (а до того, до охопленої громадянською війною Лівії)? А тим, що писав, що бачив там і чув, — цитую його інтерв’ю: «Опозиція нечисленна й розколота, більшість населення підтримує уряд». А ще викривав брехню мейнстримівських медіа. Я пам’ятаю його оперативні повідомлення із Сирії на Facebook, зокрема із власною фотографією на площі в Хомсі на тлі опозиційного мітингу: «Тут десь п’ять тисяч учасників. Але європейські агенції новин і телеканали нині повідомляють про півмільйонну демонстрацію. Але це мало не вдвічі більше, ніж усе населення Хомса! Не віриться, що вони не можуть перевірити». Крім цього, варто згадати й серію гучних звільнень журналістів із тої ж «Аль-Джазіри», що заявили про небажання брати участь у кампанії дезінформації і підбурювання.
Які ж складники «сирійського парадоксу»? Передусім марними виявилися сподівання на розкол усередині влади, незважаючи на заклики ззовні полишити буцімто тонучий корабель і спроби спровокувати в уряді міжособистісні чвари за першість шляхом відомого плану передання влади від президента до заступника. «Президент Асад твердо контролює ситуацію, фрагментувати владу не вдалося», — днями визнала американська розвідка. По-друге, не вдалося розколоти армію закликами до масового дезертирства й навіть заколоту. Більше того, армія виявилася цілком боєздатною в операціях уже із довершеними військовими формуваннями, що захоплювали в містах цілі квартали. Успішне звільнення утримуваного бойовиками району Баба-Амр, у Хомсі (а нині і їхньої бази в Ідлібі), ізраїльський військовий експерт, екс-радник прем’єра Жак Неріа назвав «поворотним моментом», після якого бойовики втратили свою організаційну здатність. І далі дискутується питання: озброювати їх чи ні (хоча зброя вже надходить, зокрема й найсучасніша, — так, у Хомсі можна було побачити урядовий танк, буквально розплавлений фосфорним снарядом, — нерішучість робити це відверто), але все більше аргументів, зокрема з тієї ж американської розвідки, що вона неминуче попаде до «Аль-Каїди». А та вже перебралася туди, як голосно заявив уряд сусіднього Іраку, що почав перекривати кордон. Те саме робить і уряд Лівану, повідомляючи про черговий перехват і арешти.
Опозиція, яку вагаються визнати «законним представником сирійського уряду» навіть власні зовнішні творці, натомість продовжує сваритися й колотися, загрузши у чварах із відомого роману Ільфа і Петрова: «А ти хто такий?» — «Ні, а от ти хто такий?». Днями із утвореної Туреччиною Сирійської національної ради гучно вийшло ще кілька членів. «Це не рада, це — ілюзія!» — оголосив аль-Лабвані, що пишається титулом найстарішого (80 років) опозиціонера. Тим часом решта закликає Захід до «прямих військових ударів по урядових військах». Але скористатися випробуваною в Лівії формулою «Відповідальність захищати» не дають Росія й Китай, які прекрасно усвідомлюють, що повалення режиму надовго виставить їх із усього близькосхідного регіону.
Інші гравці (США, Франція, Катар і Саудівська Аравія) вдалися до послуг екс-генсека ООН Кофі Аннана в надії, що той запропонує вихід із ситуації, щоб удалося і власне обличчя зберегти, і чогось таки досягти для реалізації власних планів. Той провів серію розмов і навіть запропонував сирійському керівництву свої пропозиції. Але найцікавіші його лаконічні ремарки. «Опозиція, із якою зустрічався, була не збройною опозицією, опозиція, із якою я зустрічався, готова до переговорів і розв’язання проблем політичним, мирним шляхом», — повідомив Аннан. Власне, це те, що й пропонує сирійський уряд. Уже найближчим часом на парламентських виборах, призначених на 7 травня.
