Виборча кампанія наклалася на відразу кілька проблемних моментів сербської політики. По-перше, в понеділок безрезультатно закінчилася чергова спроба «намалювати» проект конституційної угоди між Сербією і Чорногорією. Тепер сторони заявляють, що шукатимуть допомоги в Європейського Союзу — оскільки угода про виникнення союзної держави Сербія і Чорногорія підписувалася в присутності високопоставленого представника ЄС (Хав’єра Солани). Назва «Югославія» ще зустрічається в белградській офіційній лексиці — до тієї пори, поки не буде вироблено і ухвалено нову конституцію. Єдиної держави де-факто не існує вже близько чотирьох років. І хто б не став президентом Сербії, проблема з’ясування відносин iз Чорногорією буде для нього одним з найбільших головних болів.
По-друге, період невизначеності переживає сербський політикум. Очевидно, зараз уже можна стверджувати, що Демократичної опозиції Сербії (ДОС), яка прийшла до влади в результаті подій під час президентських виборів у Югославії 2000 р. і відразу після них, як об’єднаної й структурованої політичної сили більше не існує. Перший розкіл стався наприкінці липня, коли адміністративний комітет Скупщини Сербії вилучив мандати у всіх 45 депутатів від Демократичної партії Сербії, яку очолює президент Югославії Воїслав Коштуніца. Кількома днями раніше правління ДОС постановило виключити цю партію зі складу коаліції. Коштуніца тоді заявив, що після всього, що сталося, він не може мати нічого спільного з прем’єр-міністром Сербії Зораном Джинджичем, одним із засновників і лідерів ДОС, який і сприяв свого часу висуванню його кандидатури як компромісної. Криза в ДОС очевидна і з того погляду, що на вибори може вийти 5-6 кандидатів від партій, що входять до коаліції. Таким чином, демократичний альянс, на який робилися ставки Заходу, не пережив випробування владою.
Сам Коштуніца іще не визначився, чи братиме він участь у виборах. Вважається однак, що не просто братиме, але й буде одним з головних претендентів. Тим більше, що зараз, в умовах невизначеності, його пост президента неіснуючої Югославії вартує зовсім небагато. Його головним суперником вважається віце-прем’єр сербського уряду Миролюб Лабус, відомий економіст, прихильник ліберальної течії, виходець із знаменитої групи інтелектуалів «G17». Лабус, як витікає з його інтерв’ю «Дню», виступає і за негайні реформи, і за те, щоб історію не переглядати, але орієнтуватися на завтра, що означає інтеграцію його країни до європейського і євроатлантичного простору, і може мати успіх серед інтелектуалів, студентів, жителів столиці і великих міст.
Серед претендентів на посаду президента — вже згаданий лідер радикалів Воїслав Шешель, який вважається ультранаціоналістом, завжди підтримував політику Мілошевича і має своїх прихильників, але навряд чи буде серйозним кандидатом навіть iз голосами прихильників Слобо; і патріарх сербського опозиційного руху, поміркований націоналіст Вук Драшкович, який два роки тому зійшов на периферію політичного життя і зараз прагне реваншу, якого навряд чи досягне. Сербія після Мілошевича в будь-якому разі — яскравий показник того, що західні рецепти далеко не завжди спрацьовують. Але й Сербія Мілошевича вже пішла в минуле.
