Сивий німець у моєму купе виявився цікавим співрозмовником. Він довго тримав на своїх гострих колінах альбом з малюнками вулиць і площ Дрездена та мовчав. Наша розмова почалася з малюнків. Німець, як з’ясувалося, любить малювати, майже все своє життя провів у Дрездені та дуже сумує за своїми внуками, їздити до яких йому доводиться до Берліна. Наша розмова зачіпала і те, й інше, поки ми не взялися за тему бомбардування Дрездена в 1945 році та нещодавно виниклу в Німеччині гостру дискусію з цього приводу. Пан Мартін, так звали мого супутника, пережив дитиною загибель, а потім і відродження свого міста. Він зовсім не заперечував проти того, що я ввімкнув свій магнітофон.
— Англійці й американці бомбили Німеччину аж до найостанніших днів війни. Як сьогодні німці оцінюють цілковите руйнування Дрездена в 1945 році?
— Я у вільний час іноді малюю, так ось, якщо взяти цю сірникову пачку, то я можу намалювати її спереду, тобто з боку наклейки, а можу — з тильного боку або збоку, або зверху... Проблема багатьох людей у тому, що вони все життя бачать пачку сірників лише з одного боку. Деякі тому, що інакше дивитися не вміють, а інші тому, що не хочуть... Те саме й із Дрезденом. Із кабіни літака бомба має не такий вигляд, як із погляду людини, якій вона падає на голову... У лютому 1945 у Дрездені загинули багато людей. 35 тисяч лише за офіційними даними.
— Англійське й американське командування вважало Дрезден важливим стратегічним пунктом. Союзникам треба було морально надламати противника, а їхні пілоти пам’ятали про те, як німці бомбили Лондон і Роттердам, як цілком знищили Ковентрі...
— Звісно, це німці вигадали килимове бомбардування населених пунктів, а англійці й американці в нас навчилися. Але нащо знадобилося англійським Королівським повітряним силам вчитися в нацистського Люфтвафе? Око за око, зуб за зуб? Ні, це не для мене.
— Пам’ятати про те, хто розпочав війну, — зовсім не означає залюбки воювати та бомбити противника. Наскільки я знаю, деякі канадські й австралійські пілоти висловлювали після Дрездена своє невдоволення та навіть погрожували подібних завдань більше не виконувати.
— Я не кажу, що англійським пілотам, які, до речі, сьогодні вважають себе героями, скидати смертельний вантаж було приємно.
— Наказ є наказ. Це була їхня робота... Заколоти одну людину багнетом важче, ніж, скинувши бомбу з-за хмар, вбити десятки людей. У Дрездені під час бомбардування, крім місцевого населення, були розквартировані двісті тисяч біженців, які намагалися втекти від наступу зі сходу російських військ. Дрезден бомбили не лише звичайними, а й запалювальними бомбами. Люди буквально опинилися у вогненній пастці. Отак... Звісно, ставити знак рівності між тим, що натворили ми, і тим, що зробили нам американці й англійці, не можна...
— Хто ми?
— Ми — німці.
— А скільки вам було у 1945-му?
— У 1945-му мені було лише шість... Але я не закінчив своєї думки. Я особисто боюся ставити цей знак рівності. Особливо я не хочу, щоб його ставили ті, хто війну не пережив, або ті, хто хоче, користуючись трагедією Дрездена, відбілити свої старі гріхи або гріхи своїх духовних батьків... Ультраправі в нашому земельному саксонському парламенті вже називають бомбардування Дрездена «голокостом», а укриття, в яких тоді ховалися від бомб мирні жителі, вони охрестили «крематоріями»...
Але мене завжди дратували й ліві. У НДР кожному, хто проявляв до цієї проблеми найменшу цікавість, автоматично навішували ярлик реваншиста. Та й у ФРН ліві від неї усіляко відхрещувалися.
— Говорити — погано, мовчати — погано...
— Потрібні тверезі історики. Але їх мало. Ми всі все-таки залежимо від своїх коренів. Мій хороший знайомий, за національністю поляк, давно займається проблемою інтерпретації текстів. Можливо, вам як українцю буде цікаво. Років десять тому він зібрався писати дисертацію про те, який образ України, українців і української мови відображається в польській літературі, і про те, яке уявлення про поляків, їхню мову та країну можна побачити в українських авторів. Але мій приятель роботу над дисертацією закинув. На нього ніхто не тиснув, і матеріалу він назбирав багато. Причиною відмови від теми стало, за його словами, ясне відчуття того, що об’єктивна наукова робота йому як поляку не вдасться. «Хочу я цього чи не хочу, — казав він мені, — але я би почав, з огляду на складнощі історії двох народів, інтерпретувати тексти на користь своїх земляків. Я б не зміг на всі сто відсотків себе контролювати»...
Або ось останній приклад. Ви чули, напевно, про напружені стосунки між Китаєм і Японією через японські підручники історії, у яких, на думку китайців, применшені масові звірства японців над китайським населенням. Коротше, нам потрібні фахівці без емоцій. А для цього потрібен час.
— Але хіба проблеми бомбардування у вас раніше взагалі не вивчали?
— Звісно, вивчали, але особливої гостроти полеміка набула тепер, у переддень 60-ї річниці закінчення війни. Не знаю, чи траплялася вам книжка «Пожежа» Йорга Фрідріха? Це картина палаючого Дрездена німецькими очима, тобто, якщо так можна висловитися, сірникова пачка з тильного боку. А книга про Дрезден англійця Фредеріка Тейлера та спричинена нею дискусія про доцільність бомбардування — погляд з іншого боку. На одному зі своїх читань Тейлор навіть назвав подію з цим містом катастрофою не лише для Німеччини, а й для всього людства... Та й у самій Англії звучать голоси, щоб Лондон офіційно вибачився за Дрезден.
— Фрідріха та Тейлера не читав, але мені запам’ятався епізод у Джорджа Таборі. У ньому старий нацист, пояснюючи синові, що робив у війну, весь час намагається розповісти про бомбардування Дрездена. Там, коли з неба сипалися бомби та поруч гинули тисячі мирних жителів, він уперше за всю війну відчув себе по-справжньому добре. Наче камінь звалився з його серця: тепер не лише на його руках багато невинної крові...
— Так, я також пам’ятаю це оповідання... Як ця людина кричить у небо льотчикам: «Ей, ви там, засранці! Ви не кращі за нас... « А потім признається синові: «Боже мій, як добре я почувався цієї ночі»...
— 60-річчя — дата не дуже кругла. Чому саме зараз так загострилися пристрасті? Була ж, приміром, 50-а річниця... Невже це пов’язано з книжками Тейлера та Фрідріха?
— Не тільки. Це пов’язане з сьогоднішньою Німеччиною. Її внутрішнє та зовнішнє становище не можна порівняти з тим, що було років десять і тим більше двадцять тому. Раніше англійці й американці нам були більше потрібні, ніж тепер. Особливо це відчувалося під час «холодної війни». Тут були розташовані їхні військові бази. І будь-яка критика була б недоречна... А тепер канцлер Шредер дав нам зрозуміти, що німцям знову можна крокувати з піднятою, а не з опущеною головою... 9 травня він поїде до Москви на запрошення Путіна та покладатиме там вінки за протоколом. А 35 років тому наш інший бундесканцлер Віллі Бранд у Польщі встав навколішки перед пам’ятником жертвам фашизму. Цей жест не був обумовлений у протоколі, Віллі Брандт вчинив так, бо потребував цього. А Шредер дав нам зрозуміти, що забувати скоєне нацистами не треба, але займатися лише самобичуванням також не можна.
— І як воно виглядало в реальності — ваше самобичування?
— Почуття постійної провини перед іншими націями. Десь глибоко воно сидить i в мене. Або взяти моїх двох дочок. Вони живуть у Берліні. І знаєте, як обидві назвали своїх дітей? Сара, Беньямін, Давид, Ребекка...
— Вам було у війну шість років...
— Так. Але я пам’ятаю, як горів Дрезден. Іноді варто мені запалити сірник, і я згадую пожежу...
— Ви не думаєте, що дискусія про правомірність бомбардування Дрездена цими днями досягла свого апогею?
— Ні. Мені здається, що вона знайде свою пропозицію в серпні... До 60-ї річниці атомного бомбардування Хіросіми...
