Учора комісар Євросоюзу із питань розширення Гюнтер Ферхойген (на фото — праворуч; ліворуч — міністр закордонних справ Туреччини Абдулла Гюль) провів серію зустрічей в Анкарі. Після цього візиту Єврокомісія має скласти документ про те, чи відповідає Туреччина умовам входження до Євросоюзу. У грудні цього року нинішні країни-члени ЄС повинні вирішити, призначати чи ні переговори про вступ Туреччини до євроспільноти. Але раніше, в жовтні, своє слово повинна сказати Єврокомісія. Вона представить свій звіт про те, чи відповідає Туреччина політичним критеріям, необхідним для членства в ЄС.
Понад сорок років тому Туреччина подала заявку на асоційоване членство в Європейському економічному співтоваристві. З укладенням Угоди про асоціацію 1963 року були встановлені особливі відносини, кульмінацією яких став митний союз 1996 року. Всі ці роки уряди країн Європи постійно підтверджували, що Туреччина має право на повне членство, говорячи, що її прийняття стане можливим, коли країна відповідатиме критеріям членства.
Формальне визнання Туреччини 1999 року як держави-кандидата змусило цю країну вдатися до безпрецедентних зусиль щодо реформ у сфері прав людини та прав меншин, включаючи скасування страти, гарантії недопущення тортур, свободу віросповідання, рівність статей і обмеження ролі військових у політичному житті. Якщо ЄС вважатиме, що вимоги, необхідні для прийняття, виконані, він має ухвалити рішення про відкриття переговорів на початку 2005 року. Не зробити цього означає зрадити політичні зобов’язання й завдати серйозної шкоди репутації ЄС у світі.
У багатьох регіонах Європи, однак, на прийняття Туреччини до ЄС дивляться скептично через її розміри, слабку економіку, побоювання масової іміграції й, головне, культурних і суспільних відмінностей — евфемізм, що означає іслам. Було б безглуздо заперечувати, що деякі з цих чинників являють собою серйозні проблеми. Однак їх часто перебільшують, і з ними можна впоратися. Переговори з Туреччиною будуть довгими, і прийняття до союзу може не відбутися до 2015 року. За цей час як у Туреччини, так і в Євросоюзу буде можливість дійти угоди.
Туреччина з її 80 мільйонами населення буде однією з найбільших держав ЄС. Але розмір країни грає лише відносну роль у процесі прийняття рішень у ЄС, тому що політичний вплив у Євросоюзі залежить великою мірою від економічної потужності. Більш того, протягом десятиріч Туреччина була відповідальним членом багатьох європейських установ, і немає жодної причини вважати, що в Євросоюзі вона поводитиметься інакше.
Через слабкість своєї економіки Туреччина матиме право на істотну допомогу з боку Євросоюзу. Розмір цієї допомоги, однак, залежатиме від принципів фінансової політики ЄС на момент вступу Туреччини, результату переговорів щодо вступу й економічних перетворень у Туреччині. У будь-якому разі прийнята в ЄС практика обмеження бюджету упередить вибухоподібне зростання витрат, викликаних вступом Туреччини.
Імміграція також не повинна бути причиною для невиправданого занепокоєння. Мобільність людей обмежена, і працівникам із Туреччини, напевно, дозволять вільно переміщатися по ЄС тільки після тривалого перехідного періоду, можливо, не раніше ніж 2025 року. З урахуванням очікуваного підйому економіки Туреччини та падіння в ній народжуваності експерти прогнозують на цей момент близько 2,7 мільйона іммігрантів. Тим часом, через зменшення населення та його старіння у більшості європейських країн імміграція стане необхідністю. Серед країн, з яких імовірною є імміграція до ЄС, працівники з Туреччини мають більше шансів на успішну адаптацію.
Саме мусульманське населення Туреччини викликає найбільше емоцій. Багато людей вважають, що Туреччина просто не вписується в європейське суспільство, що грунтується на християнських традиціях і культурі. Побоюються також, що одного дня ісламісти можуть перетворити Туреччину на фундаменталістську державу. Хоч як це малоймовірно з огляду на глибоко укорінений світський характер турецької держави, цілком виключити цей ризик не можна. Але те саме стосується будь-якої іншої демократичної держави, де радикальні групи цілком можуть зловжити демократичним процесом у власних цілях.
Безумовно, найкращий захист від такої біди — зміцнення демократичної системи Туреччини, якого найкраще досягти шляхом міцної її «прив’язки» до блоку таких же демократичних країн. Щодо ЄС, то він має вирішити, хоче він бути замкненим «християнським клубом» чи відкритим, приймати нових членів, черпати силу з культурної й релігійної різноманітності. Вступ Туреччини до ЄС дав би недвозначну відповідь на це запитання, й ця відповідь була б особливо добре почута в ісламському світі.
Через необхідність спростування аргументів проти прийняття Туреччини до ЄС рідко згадують про позитивні сторони цього кроку: унікальне геополітичне розташування Туреччини на перехресті Балкан, Центральної Азії та Близького Сходу — регіонів, життєво важливих для безпеки Європи, її роль як основної транзитної країни для постачань енергоносіїв, її військові можливості, коли ЄС виробляє нову Європейську оборонну політику, а також про величезний потенціал турецької економіки з її молодою й динамічною робочою силою.
У той же час ризик, пов’язаний з неприйняттям Туреччини, слід також брати до уваги: імовірність провалу реформ, що призведе до виходу на поверхню радикальних рухів, а також до нестабільності й політичних хвилювань біля кордонів ЄС.
Членство Туреччини в Євросоюзі дає як нові можливості, так і нові проблеми. Однак переваги її вступу до ЄС значно переважують можливий ризик.
Мартті АХТІСААРІ — колишній президент Фінляндії; Альберт РОХАН — доповідач незалежної комісії з Туреччини.
