Давня боротьба між Росією та США за вплив у Центральній Азії останнім часом ознаменувалася новими раундами. Держсекретар США Кондолізза Райс під час нещодавнього турне регіоном утримувалася від гострих висловлювань про стан демократії у відвідуваних нею країнах і запевняла, що Вашингтону не потрібні нові військові бази в регіоні. Найочевиднішим успіхом «залізної леді» стало рішення про те, що американська база залишиться в Киргизстані до кінця афганської операції. (Попри те, що раніше на саміті Шанхайської організації співпраці, до якої входить і Бішкек, від США зажадали визначитися з термінами своєї присутності в Центральній Азії.) Явним надбанням Росії напередодні турне Райс стала заява Узбекистану про бажання вступити до ЄврАзЕС.
Остаточно посварившись із Заходом після придушення виступів в Андижані та виставивши з Ханабада американську базу, узбецький президент Карімов знайшов підтримку в Китаю й, особливо, Росії. Iз притаманною йому прямотою прокоментував прагнення Ташкента ввійти до «сім’ї» ЄврАзЕС президент Білорусі Олександр Лукашенко: «Узбекистан, напевно, внаслідок останніх подій протверезів... Це приклад іншим державам, що не треба бігти туди, де нас не чекають».
До речі, напередодні турне Кондоліззи Райс була запущена чутка про можливості іншого «возз’єднання сім’ї», а саме — про створення союзної держави Казахстану та Росії. Щоправда, припущення швидко спростували. Напередодні президентських виборів, запланованих на 4 грудня, президент Назарбаєв почувається досить упевнено, щоб не кидатися до Кремля в пошуках захисту. Він підтримує відносини зі США, встигає товаришувати з Росією та паралельно вести діалог із Михайлом Саакашвілі про поставки в Грузію казахстанських енергоносіїв.
А рішення Ташкента відкрило шлях до об’єднання ЄврАзЕС iз Організацією центральноазіатської співпраці. ОЦАС — заснована в 2002 році правонаступниця Центральноазіатського економічного співтовариства, створеного ще в 1994-му. Три роки тому до її складу входили Казахстан, Киргизстан, Узбекистан і Таджикистан. Росія приєдналася в 2004-му. Тоді ж посаду голови зайняв Таджикистан. Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) було засноване в 2000 році з ініціативи Володимира Путіна на основі митного союзу Білорусі, Казахстану, Киргизстану та Росії. До об’єднання також приєднався Таджикистан. Україна, Молдова та Вірменія є спостерігачами при ЄврАзЕС.
Злиття Євразійського економічного співтовариства з ОЦАС цілком логічне: навіщо дублювати бюрократичні апарати, якщо всі держави, крім Білорусі, входять до обох організацій? Разом із тим, російський політичний оглядач Сергій Ростовцев зазначає: «Зміцнення ЄврАзЕС означає остаточне розмежування країн-членів СНД. Частина з них — Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан — цілеспрямовано рухаються в бік Заходу. Решта намагається йти «своїм шляхом». Крім того, зміцнюючи ЄврАзЕС, Росія не бажає надмірного зближення з Китаєм: на тому ж просторі діє Шанхайська організація співпраці», — зазначив політолог у коментарі інтернет-порталу «Євразійський дім».
На думку Сергія Ростовцева, «поки Китай повільно, вкрай обережно, але неухильно посилює свій вплив у регіоні, США та Росія вже обмінюються ударами. При цьому Росія вважає за краще діяти через систему блоків і союзів, що виникли, таких як ЄврАзЕС, ОДКБ. А американцям доводиться працювати через систему двосторонніх угод».
На думку ж експерта Московського центру Карнегі Андрія Рябова, «країни, які зараз прагнуть консолідуватися навколо Росії, важко охарактеризувати як локомотив економічного та соціального прогресу». «Для порівняння: в ЄС практично вся «стара Європа» відіграє роль таких локомотивів. А правлячі в країнах ЄврАзЕС політичні режими так чи інакше хотіли б вирішити за рахунок Москви свої внутрішні проблеми. Ясно, що поклавши на себе тягар фінансової та військово-політичної відповідальності за таких друзів-союзників, Росія навряд чи прискорить власний економічний і соціальний розвиток, для якого нинішня сприятлива економічна кон’юнктура надає унікальний шанс», — вважає Андрій Рябов (www.carnegie.ru).
«Утім, якщо розглядати цю асоціацію як інструмент зміцнення правлячих у ній режимів, як превентивний захід проти поширення «кольорових революцій», які в Москві, як і раніше, розглядають крізь призму боротьби із Заходом за вплив у СНД, то з цього погляду, безумовно, прогрес очевидний. Утім, якщо ті ж центральноазіатські режими зрозуміють, що свої внутрішні проблеми вони можуть краще вирішувати за рахунок когось ще, наприклад Китаю, їхній інтерес до інтеграційних процесів під керівництвом Росії так само несподівано зникне, як і з’явився», — переконаний політолог.
