Головною тезою промови про відносини з Росією, з якою позаминулого тижня виступила держсекретар США Кондолізза Райс, було: інтеграція Росії в навколишній світ — що саме по собі надзвичайно бажане — ставиться під питання, якщо паралельно Москва проводить політику придушення демократичного розвитку вздовж своїх кордонів.
Навіть три роки тому ефект подібного виступу ще міг би бути позитивним — хоча Володимир Путін уже щосили проводив політику «все авторитарнішу всередині країни та агресивнішу за її межами», у той час Кремль ще не припинив всерйоз сприймати необхідність вступу Росії до СОТ. Сьогодні ж російські лідери, яких «зав’язаність» Америки на інших частинах світу цілком влаштовує, впевнені, що Росія може робити все, що їй заманеться — особливо в Європі та Євразії. Власне, на слова Райс досить швидко відреагував сам президент Дмитро Медведєв: «Наш стратегічний курс не змінять жодні зовнішні чинники, не кажучи вже про якийсь тиск на Росію».
Центральна та Східна Європа, від Естонії до Балкан, абсолютно недвозначно боїться, що, як висловився колишній президент Чехії Вацлав Гавел, «Росія знову перестала розуміти, де вона починається і де закінчується». Розмови Медведєва про деякі «привілейовані інтереси» Росії в сусідніх країнах звучать вельми тривожно, якщо пригадати, що він же пропонує збільшити оборонні витрати на 25%. За даними опитування, проведеного в Польщі Фондом Маршалла «Німеччина — США», навіть до вторгнення Росії в Грузію її поведінка стосовно сусідів непокоїла 71% поляків.
Занепокоєння друзів Америки повинне бути занепокоєнням самої Америки. Після терактів 11 вересня країни Центральної та Східної Європи довели — в тому числі й в умовах протистояння з власною громадськістю, — що можуть бути вірними союзниками в боротьбі Америки з викликами в інших країнах світу. Польські командос з елітного підрозділу GROM штурмували будівлі в Іраку ще на ранній стадії війни; пізніше польські офіцери відповідали за цілих чотири військові зони. Свої війська в Ірак відправили Україна, Румунія, Словаччина, а також Угорщина та Литва. Від хімічної атаки війська охороняли чеські фахівці з хімзахисту.
Лідери країн Центральної та Східної Європи відчували, що підтримуючи Америку, вони зазнають ризику, бо йдуть проти волі європейських держав, налаштованих переважно проти війни. Президент Франції Жак Ширак у той час навіть натякав, що ті, хто вслід за Америкою піде в Ірак, можуть і не дочекатися вступу в ЄС.
Сьогодні для зміцнення солідарності центральноєвропейських країн з Америкою їм необхідно запевнення Вашингтона, що він залишається повністю прихильним до їхньої незалежності, цілісності та стабільності. Останнім часом відсутність реакції Заходу на залякування Росією колишніх республік Радянського Союзу — будь то кібернетичні атаки на Естонію, використання поставок енергоносіїв як політичну зброю проти Литви та Чехії або втручання в хід виборів в Україні — примусили багатьох занепокоїтися, що їхній суверенітет для США має вторинне значення в порівнянні зі стратегічними інтересами в Росії.
У своєму виступі Райс підкреслила, що негатив, який витікає від Росії, «не залишився непоміченим». Однак президент Буш, незважаючи на те, що саме він проголосив «доктрину свободи», мовчав, коли були вже абсолютно очевидні перші ознаки згортання Путіним демократії у Росії. Цим він сам створив у лідерів Кремля враження, неначе стратегічна цінність Росії така велика, що всі дії Путіна залишатимуться без уваги.
В тому, щоб домагатися від Росії підтримки в питаннях міжнародної безпеки та одночасно — пристойної поведінки в колишньому радянському блоці, немає нічого взаємовиключного.
Росія спроможна пропонувати свою допомогу в боротьбі з військовими загрозами, включаючи розробку ядерної зброї в Ірані й безперервні проблеми з Північною Кореєю. У Росії зберігаються великі запаси хімічної та біологічної зброї, а також технології з їхнього виробництва — тобто для їхнього нерозповсюдження співробітництво з нею необхідне. Однак прагнення заручитися її підтримкою щодо цих питань — в чому, власне, зацікавлена передусім вона сама — ніяк не означає, що уряд Буша повинен мовчати, побачивши негативні тенденції.
Вашингтон повинен був набагато раніше відповісти на твердження Кремля, що так звані кольорові революції в Грузії, Україні та Киргизстані — це частина американського проекту з перетворення цього регіону в зону, підконтрольну США. Американські та європейські лідери повинні були чітко заявити, що зміни, які відбулися в цих державах, — частина іншого процесу, який до того моменту тривав у Європі вже понад п’ятдесят років.
Америка повинна говорити Росії, що дорога на Захід для неї відкрита, але також Америка повинна підтримувати й інші держави навколо Росії. Зокрема, США повинні продовжувати терпляче тягнути Україну на Захід. Допомога Україні — це не антиросійська політика. Це політика підтримки самої України, яка й для Росії може вторувати дорогу на Захід, якщо сама Росія того захоче. Крім того, падіння російського фондового ринку після російської агресії стосовно Грузії демонструє, що Росія вразлива й до тиску світових фінансів.
Навряд чи в Кремлі існує якийсь «генеральний план», що направляє всі дії Росії у відносинах з її сусідами. Діями Росії керують амбіції та ностальгія, нерозуміння або прорахунки, роздратування або образи. Нашою ж довгостроковою метою повинне бути створення такого контексту, в якому Росія зрозуміла б, що її благополуччя, безпека та свобода будуть забезпечені її спільною роботою зі Сполученими Штатами та Європейським Союзом.
А американський політичний клас повинен, зрештою, зрозуміти одну просту річ: постійне прийняття бажаного за дійсне й пустих лозунгів (типу «я заглянув Путіну в душу і побачив, що він демократ») — за програмні заяви ніяк не може замінити державну стратегію.
Марк БЖЕЗИНСЬКИЙ — вашингтонський юрист, при президентові Клінтоні — директор по Росії та Євразії в Раді національної безпеки.
